Глава 14.

• Давай зупинимось біля магазину? – прошу Свята, сідаючи в машину після наради в штабі бригади.
• Я вже придбав молочний шоколад з цілим мигдалем і рахат-лукум для твоєї принцеси, - сміється водій, - Поки ти там радився в штабі, - і вирулює на дорогу в бік нашої бази.
• Дякую, друже! – плескаю його по плечу.

Відвертаюсь до вікна і думаю як ми проведемо остачу дня, а може й ніч, з Настею. В неї ж сьогодні «відсипний»! Раптом мою увагу привертає звук дрона, підіймаю голову в гору: «пташка» прямо над нами, готується до скиду.

• На вихід! – наказую Святу і в ту ж мить ми обоє вистрибуємо з автівки.

Краєм свідомості розумію, що дрон з’явився дуже раптом, тобто його запустили з близької відстані, інакше ми б його помітили раніше. Тобто десь поруч ворожа ДРГ. Звичним рухом звожу курок свого автомату. Але пізно. Наша машина вибухає і хвилею мене відкидає на узбіччя. Вуха закладає, а очі заливає кров’ю. Десь у підсвідомості я чую автоматні черги і рефлекторно натискаю на гачок. Темрява.

Прихожу до тями в кузові автівки. Руки і ноги міцно зв’язані. Ледве розплющую очі, бо вії зліпились від засохлої крові. Ну що ж, я в полоні – це погано, але я живий – це добре. Але не факт!

Десь за годину машина в’їжджає на базу орків. Щось таке пригадую з відео з наших дронів. Два міцних чолов’яги грубо витягують мене з кузову, тягнуть в будинок і кидають на стілець. Озираюсь. За столом сидить повністю білий кремезний чоловік. Альбінос мабуть. Цікаво.

• Добєгался? – криво всміхається, - Фамилия, імя, отчєство, дата рожденія, званіє, должность.
• Коваленко Андрій Васильович, 3 серпня 1992 року, капітан, командир роти розвідки.
• Что такоє сєрпєнь? Говорі на чєловєчєском язикє!
• Я й говорю людською, вашої не знаю, - спокійно відповідаю, а мій співрозмовник хапає автомат і б’є мені прикладом в обличчя. Непритомнію.

Прихожу до тями від крижаної води, якою мене облили. Продовжую лежати на підлозі, може щось цікаве почую. В кімнаті з’явився ще один персонаж.

• Свірідов, ти с нім поаккуратнєє, - говорить «новенький», - Ім в штабе інтересуются.

Чоловіки в чотири руки підхоплюють мене і знову «всаджують» на стілець.

• В твоіх інтєрєсах рассказать нам всьо, - говорить мені блондин-Свиридов.
• Ми хорошо знаєм свою работу, - додає його напарник.
• Расскажи нам, гдє стоит ваше ПВО? – перехиляється через стіл альбінос.
• Покажи позіціі хімарсов, - пропонує помічник, - І будєш как сир в масле кататься, - обоє вичікувально дивляться на мене.
• Коваленко Андрій Васильович, 3 серпня 1992 року, капітан, командир роти розвідки, - повільно повторюю.
• Ну, ти сам етого хотєл, - зле всміхається Свиридов і починається кількагодинний жах.

Цього разу прихожу до тями від холоду. Я лежу в металевій клітці розміром приблизно 1,5 м * 1,5 м * 1,5 м, яка стоїть в кутку великого металевого ангару. В приміщенні не набагато тепліше ніж на вулиці, а на мені мокрий одяг. Але я не зв’язаний і біля клітки стоїть бляшанка з водою, яка вкрита льодяною кіркою. Кришу її пальцями і жадібно п’ю. А потім розшнуровую берці, знімаю шкарпетки і намагаюсь все це висушити, а пальці на ногах розтерти руками, щоб хоч трохи зігрітись.

За кілька годин мене знову забирають на допит. Після нього до тями я повертаюсь в цій же клітці, але поруч з нею мене чекає миска гарячої баланди і ковдра. Не п’ятизірковий готель! Думаю, що мої вже в курсі ситуації. Знайти мене – діло часу. Головне, щоб Свят вижив!

Потяглися дні очікування. Три-чотири допити на добу. Холодна вода. Мокрий одяг. Клітка. Холодний ангар. Ковдра, яка швидко намокла від одягу й зовсім не зігрівала. І не завжди гаряча баланда. На п’ятий день я був вже не так оптимістично налаштований. Раптом я почув дивний звук, наче скребли по металу. Прислухався, звук йшов з даху. Поворушив кінцівками, випив залишки води в бляшанці, покліпав очима і почав в напівтемряві уважно оглядати дах. За кілька хвилин, в одному місці метал відігнули і в середину на мотузці почав спускатись чоловік. Я ще раз кліпнув і знову пригледівся, а потім кілька разів стукнув ногою по ґратам. Чоловік на мотузці озирнувся.

• Хмільник! – тихенько озвався я, але мій рятівник мене почув.
• Хотин! – його ноги торкнулись підлоги і він побіг до мене.
• Тут клітка, - попереджаю, а Олег вмикає налобний ліхтар й дістає відмички.

Кілька хвилин - замок відчинений. Міцні обійми. Слів не треба. Я б зробив для нього те саме.

• Як Свят? – питаю.
• Живий! Його знайшла піхота й відвезли в госпіталь.

Побратим прикріплює мене на мотузку і сильно її смикає. Другий мій рятівник починає тягнути мене на дах. На горі я обіймаюсь із Юрком. Ми вдвох підіймаємо Олега і починаємо спускатись по дереву в торці ангару. Замерзлі руки й тіло не слухаються мене, кожен рух приносить невимовний біль, але я вперто рухаюсь вперед. Там на базі мене чекає вона! Від дерева до паркану перебігаємо по одному. В кутку біля дірки помічаю два трупи. Мабуть охоронці. Ще 800 метрів по полю до лісосмуги й ми у відносній безпеці. Тут хлопці залишили рюкзак із речами для мене. Я швидко перевдягаюсь і Олег робить мені знеболюючий укол. Вчасно. Орки помітили моє зникнення. Міномети обстрілюють поле та лісосмугу. З воріт ворожого штабу виїжджають кілька автівок. Ми ховаємось в невеличкій балці прикритій поваленим стовбуром старого дерева.

• Де колеса? – перекрикую звуки вибухів.
• П’ять кілометрів на південний захід, - відповідає Юрко.