Глава 13.

Вже два тижні ми живемо з Коваленком разом в кімнатці в будиночку у баби Василини. Як і раніше щодня і часто ночами ми виконуємо бойові завдання, але ті години або навіть хвилини, які ми вільні – вони тільки наші! Свят якось сказав, що нам із Коваленком потрібно носити сонцезахисні окуляри навіть в ночі, бо наші очі світяться як «дальнє світло» в автівках.

Сьогодні морозний сонячний день. Водохреща. Андрій після спільної ранкової кави поїхав в штаб бригади в справах, а в мене «відсипний», тому я вирішила скористатись сонечком і влаштувати велике прання. Наносила й нагріла води і взялася за справу. За цим нехитрим клопотом час минув непомітно. Я вже розвішувала речі на мотузці, коли в хвіртку зайшов Сашко, зробив кілька кроків і завмер. Думки ще не встигли сформуватись в голові, як кров почала рухатись просто із захмарною швидкістю.

• Не смій! – задкую я від Петрука, - Не смій!
• Зберись! – в кілька кроків підбігає до мене чоловік, - Зберись і послухай!

Я роблю кілька глибоких вдихів і видихів, намагаюсь опанувати себе. Нарешті, киваю головою.

• На них напали дорогою назад, - надтріснутим голосом говорить Сашко, - Свята знайшли поряд з їх машиною важко пораненим і відвезли в госпіталь.
• А Андрій? – хриплю я.
• Його не було біля їх автівки, - тихо відповідає, - Ми обшукали все навколо. Нічого.
• Що це значить?
• Швидше за все – полон.
• Що нам робити? – рішуче запитую.
• Потрібно дізнатись, хто це зробив і де його тримають, - пояснює Петрук.
• Я піду!
• Ти нікуди не підеш! – відрубає тепер мій командир.
• Але..
• Без «але»! – а потім м’якше додає, - В Андрія є шанси тільки якщо ми все зробимо тихо і швидко! Ніякого галасу! Якщо його передадуть в полк, або в дивізію, то це на роки! Розумієш? – тримає мене за плечі й заглядає в очі друг мого коханого, а значить і мій, - Тому без самодіяльності. Добре?
• Так, - погоджуюсь.

Потяглись болючі дні очікування, коли я ловила на собі співчутливі погляди всіх навколо і від цього ставало ще гірше, ще нестерпніше. Днями я виснажувала себе так, щоб засинати відразу торкаючись подушки головою, щоб не було часу на думки. Всі бійці виконували свої завдання, але при цьому намагались знайти інформацію по Андрію. Ми перепорошили на сито все і всіх: місцевих, інформаторів, перехоплення. Ніхто нічого не знав, а час спливав.

На п’ятий день, коли я з одним з побратимів поверталась з завдання,  на околиці села мене нетерпляче очікував Михайло.

• Щось є? – питаю я вистрибаючи з автівки практично на ходу.
• Є! – чоловік хапає мене за руку і тягне до штабу, - Ми його знайшли!
• Живий? – зупиняюсь.
• Так! – радісно відповідає , а я кидаюсь на шию Мишку, з усієї сили обіймаю і тепер вже я тягну його до штабу.

Сашко підхоплює мене в дверях і стискає в коротких обіймах.

• Де він? – підходимо до столу з картою.
• Ось тут, - показує лейтенант.
• Він поранений, - продовжує Михайло, - Не знаю на скільки важко, - вибачаючись дивиться на мене, - а я лише киваю головою у відповідь.
• Коли йдемо? – нетерпляче запитую.
• Хлопці вже вирушили, - рішуче дивиться на мене Петрук.
• Але як? А я? – обурююсь.
• Настя, кожен має робити свою справу! – і додає, - Ти б там не впоралась.
• Хто? – тихо цікавлюсь.
• Юрко і Олег, - командир називає наших найбільш підготовлених бійців, - Йди відпочивати, - плескає мене по плечу і я плетусь в будинок баби Василини, де ридаю в подушку, а стара жінка мовчки гладить мене по голові.

Наступного дня я підвожусь, збираюсь і мовчки йду на завдання, а ввечері на околиці мене зустрічай все той самий Михайло, але на машині.

• Сідай, - відчиняє двері, - Його відвезли в госпіталь.

Я швидко застрибаю і ми мчимо в місто, де після тривалого очікування і багатьох умовлянь лікарі впускають мене в палату до коханого. Я підхожу до ліжка, хочу міцно обійняти його, але боюсь доторкнутись, щоб не зробити боляче. Обличчя Андрія нагадує синьо-жовте місиво, очей не видно, ніс зламаний, розумію, що зубів немає. Тіло має не кращий вигляд: все в синцях і подряпинах, зламана права рука, всі пальці на лівій і кілька ребер. До того ж він контужений. Я мовчки опускаюсь на коліна, утикаюсь обличчям в праву долоню і плачу.

• Ну що ти! – коханий обережно повертається до мене і гладить по голові лівою долонею, - Не плач! Все добре! Це просто синці, скоро все загоїться!
• Слава Богу! – легенько цілую його в губи, - Слава Богу!
• Дівчино, вам час! – жене мене лікар, - На вулиці ніч, ви заважаєте іншим пораненим спати! І вашому також потрібний відпочинок!
• Я приїду! – ще раз цілую Андрія і тихенько йду.