Глава 12.

Прокидаюсь від сигналу рації. Підрозділ піхоти на нулі просить нашої допомоги. Черговий «м’ясний штурм». Вдягаюсь і збираю хлопців. Їдуть всі, окрім тих, хто на завданні, відділення охорони і господарчого підрозділу. Настя також хай сьогодні відсипається, їй там нема чого робити.

Перед виїздом уточнюю у командирів підрозділів чи все необхідне завантажили. Це в перші місяці війни в нас був такий брак зброї і набоїв, що ми воювали практично голими руками. Часто ми вдавались до відчайдушних вилазок в тил до ворога і просто обкрадали їх склади. Скільки нас тоді не повернулось на базу! А зараз в нас достатнє постачання, а чого немає дістануть волонтери, але й трофеї зайвими ніколи не бувають. Так у нас з’явилась зенітна гармата, кілька мінометів, РПГ. Все беремо з собою.

Підхожу до своєї автівки: ха і ще три рази ха, Настя вже в машині! Беру з її рук броник, допомагаю вдягти і подаю свій шолом, а сам вдягаю запасний з кузова.

            За кілька кілометрів до позицій залишаємо транспорт, маскуємо його і далі пішки. Пушку тягнемо квадроциклом – підгон волонтерів! Міномети, кулемети й РПГ несемо на плечах. Ми вже звикли.

• Здоров був, - вітаюсь із капітаном, командиром піхотинців, притискаючи плечі Насті нижче до землі, щоб урятувати від мінометного обстрілу, - Як тут?
• Сам бачиш, ці тварі знову погнали зеків на штурм, - перекрикує гуркіт снарядів піхотинець, - Ти знаєш, що робити.
• Ок, - відповідаю і передаю накази своїм відділенням по ланцюжку.
• Це та сама снайперка? – киває в бік Насті капітан, нахиляючись ближче до мене, щоб чути один одного, - Навіщо ти її сюди притягнув? Дівчина ж?

Закочую очі у відповідь, зітхаю, відвертаюсь і влаштовую собі вогневу точку поруч із коханою, а вона заряджає свою гвинтівку і починає шукати командирів русні в прицілі. Немає тут їх командирів, вони на такі штурми не ходять. Зрізаємо з кулемета перший ряд зеків, як за ними підіймаються з окопів другий. Вони ще могли б переступити трупи своїх попередників, якби під ними не було трупів тих, хто намагався захопити наші позиції минулого тижня, місяць тому, півроку, рік. Їх ноги чіпляються за об’їдені тваринами скелети, за черепи, які пустими зіницями дивляться в зимове небо, за зотлілі залишки одягу і оплавлені рештки автоматів. І вони падають. Над полем підіймається запах крові й горілої плоті. Гуркіт снарядів, крики поранених! Страшне, дике, не зрозуміле людському розуму видовище!

• Настя, я кохаю тебе! - прориває мене, - Ти для мене єдина! – кричу на все горло, - Пробач мене! Я не знаю навіщо я тоді це зробив! – хлопці навколо озираються на нас, - Я без тебе не живу, не дихаю, не радію! Я розумію який біль тобі завдав і хотів вбити себе, але Бог чомусь залишив мене на цій землі! Будь ласка, дай мені шанс? Дай нам шанс?

Краєм ока помічаю, як Настя сповзає по пісочній стіні на дно. Киваю Святу, щоб став на моє місце, а сам підхоплюю дівчину і виношу з бою. Зупиняємось в посадці за кілька десятків метрів. Всаджую її під березу і притуляю спиною до стовбура. Кохана різко розвертається: її нудить. Тримаю волосся, дістаючи флягу з коньяком.

• Ковтни, - протягую Насті напій, вона п’є й відразу закашлюється.
• Це не вода, - хрипить.
• Це те, що тобі зараз потрібно, - сідаю поруч.
• Так завжди? – запитує, а я мовчки киваю головою, - Як вони так можуть? – я продовжую мовчати, бо просто не знаю, що їй сказати.
• Я також тебе кохаю, - говорить тихо Настя після тривалої паузи, - Мені також не потрібний ніхто інший.
• Пробач мені! – перетягую дівоче тіло до себе на коліна і міцно притискаю, - Кохаю тебе! – цілую очі, щоки, губи і відчуваю як холодні руки протискаються мені під куртку, ривком розстібаю її і обгортаю кохану, щоб зігріти теплом свого тіла.
• Більше ніколи не покидай мене, - шепоче Настя.
• Нізащо! – присягаюсь, - Без тебе я не існую!

Не знаю скільки ми так сидимо в тій посадці, коли чую як затихають звуки бою.

• Нам час, - цілую кохану маківку і допомагаю підвестись.

Повертаємось на позиції під зацікавленими поглядами наших побратимів.

• Втрати? – запитую в Сашка, який йде на зустріч.
• Наші всі цілі, - доповідає, - У піхоти два трьохсотих. Надаємо першу допомогу.
• Несіть їх в нашу навару, хай Свят і Миха доставлять їх в шпиталь, а потім повертаються на базу, - наказую.

Ми з Настею йдемо до своїх місць в окопах і забираємо свою зброю. З поля бою чути моторошні крики поранених орків.

• Дякую за допомогу, - тисне мені руку командир піхотинців.
• Звертайтесь, - обіймаю хлопця, з яким ми разом воюємо вже чотири роки, - Може запропонуєш їм санітарну годину? – пропоную.
• Ти ж знаєш, що це марно, - потискає плечами, проте йде в бліндаж і бере гучномовець, - Єрьомов, чуєш мене? – у відповідь за хвилину з другого боку поля лунає автоматна черга, - Будь людиною, збери хоча б трьохсотих, даю слово не стріляти!

Після цього капітан розвертається та йде в бліндаж, слідом веду Настю, інші хлопці хутко ховаються в «лисячих норах», бо за мить починається новий мінометний обстріл, але цього разу вороги ціляться не по наших позиціях, а по полю, на якому лежать їх поранені солдати. За чверть години звуки обстрілу затихають, разом із криками трьохсотих.

• Що і потрібно було довести, - зітхає піхотинець, а я ловлю нажаханий погляд своєї коханої.
• Ми поїхали, - киваю йому головою, дбайливо обіймаю Настю, забираю в неї гвинтівку й обережно веду в бік, де ми залишили машини.