Глава 11.

Зважаючи на успіх першої операції, командування бригади поставили мені задачу обезголовити всі досяжні військові підрозділи.

• Середня тривалість життя командира роти орків на нашій ділянці фронту має тривати не більше трьох днів, - наказав підполковник, який особисто приїхав до нас на базу, - Армія без командира – стадо баранів.
• Так точно! – погоджуюсь, а Коваленко зле зітхає.

День за днем наш підрозділ виконує завдання командування. Мої побратими збирають інформацію, ми з Коваленком і Петруком розробляємо операції, а потім я їх втілюю. Іноді мене хтось супроводжує, зазвичай Андрій або Свят, але найчастіше я йду сама. Все частіше в перехопленнях переговорів командування ворога ми чули мій позивний, а в особистих розмовах вони звали мене відьмою. Методично ми очищували нашу землю від ворога. Ризиковано? Так! Але хто, як не ми?

Поступово я звикла до місцевого пейзажу, до вугільного присмаку в повітрі, до хлопців і дівчат з нашої роти, навіть до мінометних обстрілів! Звикла я і до постійної присутності Андрія. В якийсь момент я зрозуміла, що почуваюсь цілою тільки поруч з ним, а коли Коваленко на завданні, в штабі бригади чи ще десь, я не знаходжу собі місця, ні про що не можу думати, все валиться в мене з рук. І він, мабуть розуміючи це, намагався триматись біля мене. Комусь це може здатись дивним, але і досі в роті ніхто не знав, що ми знайомі вже майже десять років. Ми жодного разу, навіть на одинці, не підняли тему нашого з ним минулого. Жодного разу ми також не заговорили і про зміну статусу наших відносин, про можливість спільного майбутнього. Ми не обговорювали ніщо особисте, просто працювали разом і дивились один на одного. Ці наші погляди говорили більше тисячі слів і не тільки нам. Всі оточуючі давно вважали нас парою. Якщо б хтось сказав їм, що останній раз ми з Коваленком цілувались дев’ять років тому, ніхто б нам не повірив, а лише посміялись би.

Зрідка, коли ми не на завданні, ми збираємось на вечерю в їдальні й Андрій нам співає під гітару.

Якби не ти,

Я б не вірив в любов.

Якби не ти,

Я б не знав в чому сенс

У простого земного життя...

Життя...

А наша story-story

Просто почалась,

Я тихо жив собі і ти собі жила,

Я говорив, що для людей -

Любов - лиш звук,

Вона - мігрант людських сердець

І наших рук...

Ти обпікалася не раз і я горів,

І я вважав,

Що світ хронічно захворів,

Та дві дороги заплелися у одну,

І я піднявся на поверхню,

А до того йшов по дну...

Приспів:

Якби не ти,

Я б не вірив в любов.

Якби не ти,

Я б не знав в чому сенс

У простого земного життя...

Життя...

Нехай не раз ще впаду,

Встану знов!

Ти мені сили даєш,

Ніби крила птахам,

І вони в небо летять!..

Летять!..

Де крила є,

Обов'язково є вогонь,

Комусь пустий перон,

А хтось сіда у вагон...

Хтось вириває з м'ясом

Серце із грудей,

Шукає хтось любов

У безлічі людей...

Десь в павутинах вулиць

Вона йде, вони не розминулись,

Він її знайде!..

Бо якщо - ні, навіщо

Ця планета танець свій веде?

Звикнути не можу я тільки до втрат. До поранень або смертей моїх побратимів. А вони, на жаль, трапляються. Під час мінометного обстрілу кілька тижнів тому загинула наша Аліна. Вона не встигла добігти до укриття. Уламок міни потрапив їй в скроню. Двадцятип’ятирічна дівчина загинула миттєво. А на крайньому завданні був поранений в ногу буковинець Михайло. Побратими наклали йому турнікет і відвезли в госпіталь. Та сьогодні він вже телефонував Коваленку і рвався назад. Дай Боже, одужає! Взагалі, після поранень практично всі бійці повертаються на фронт, якщо дозволяє стан здоров’я. І якщо не дозволяє також. Нещодавно до нас повернувся Іван, якому в березні міною відірвало ліву голінь, в Польщі йому виготовили протез і навчили на ньому ходити і тепер він знову повноцінний боєць розвідувальної роти. Хто як не ми?

В новинах розповідали, як сили оборони звільнили спочатку Харківську область, потім Херсон, настала зима і Україна сиділа без світла. З нечастих розмов з мамою я дізналась, що вони з Машою ходять в місцеву школу і плетуть маскувальні сітки, в Шацьку все спокійно, але тероборона разом із прикордонниками перекрили всі дороги, що ведуть до пунктів переходу з Білоруссю і викопали півтораметрові рови вздовж всього кордону. Мишко воює десь в Херсонській області, часто телефонує мамі і мені. В крайній розмові кликав мене до себе в підрозділ, говорив, що домовиться із командуванням. Я відмовилась, сказала, що вже звикла тут. Про зустріч із Коваленком я своїм рідним так і не розповіла. Мама добре пам’ятає, як боляче я переживала наш розрив і звинувачує його в тому, що я досі незаміжня і не маю дітей.

Сьогодні в мене вихідний, тож я прокинулась лише о 10-й і вийшла на кухню зварити собі каву.

• Доброго ранку, соня! – вітається зі мною наш новий кухар, Ярослав Іванович, мій земляк, єдиний син якого загинув в Маріуполі.
• Доброго ранку, дядя Слава! – вітаюсь у відповідь.

Літній чоловік подає мені вже зварену каву, яку я наливаю в чашку і дістає із шафки пиріжок з вишнями.

• Пригощайся, це вчора баба Василина принесла, - подає мені гостинець від єдиної жительки села, яка відмовилась звідси виїжджати, - Ледве вихопив у Свята. Ото вже проглот! Постав біля нього мішок цукру – до вечора весь з’їсть! Куди воно тільки в його лізе! – дивується худому як жердина і високому, під два метри Радчуку, який насправді щось постійно жує.
• Там щось трапилось? – питаю, спостерігаючи в вікні метушню побратимів.
• На нулі запара, всі їдуть на допомогу, - відповідає чоловік, - На базі залишаються тільки ми з тобою, Галя, Аня і взвод охорони. Ну і ті, хто вже на завданні.