Глава 9.

За кілька годин долаю другу ділянку шляху і дістаюсь лісосмуги. Навколо тихо і темно, але я знаю, що базу ворога охороняють кілька блок-постів, а околицями курсують кілька дозорних автомобілів. За бажання вони легко помітять мене в тепловізор. Стати непомітною для цього сучасного приладу неможливо, але є кілька способів його обдурити. Наприклад, в теплу пору року стовбур дерева за день нагрівається так, що вночі світиться аналогічно людині або тварині. Тож зараз моїм захистом є дерева. Обираю підходяще, залізаю, вмощуюсь на перетині гілок і пристібаюсь ременем до стовбура, щоб трохи подрімати до світанку.

Мене будить спів пташок. Обережно рухаю кінцівками, щоб розім’ятись. Зараз би кави. Але це точно не сьогодні. Успішність снайпера залежить від багатьох факторів, серед них: вміння маскуватись, довго перебувати в нерухомості, забуваючи при цьому про твої біологічні потреби, бути дуже уважним, помічаючи найменші зміни навколишнього пейзажу, мітко стріляти і швидко бігати. Зараз я уважно спостерігала за базою русні через антибліковий приціл моєї гвинтівки. Все на ній поступово прокидалось і приходило в рух. Якось надто активно. Під’їжджали і від’їжджали автівки і БТРи. Щось вантажили, щось розвантажували.

Ось на ґанок штабу виходить командир роти, якого я бачила на відео з коптерів. Гарна позиція, але щось мене зупиняє. В двір заїжджає дорогий джип, броньований та пофарбований в захисний колір. З нього виходить серйозний чоловік, його погонів, звісно, не бачу, але якимось шостим чуттям розумію, що він вищий командир. Було б добре знищити їх обох – цього і командира роти, за яким я прийшла, але часу в мене тільки на один постріл, другий мені не дадуть зробити. Треба чекати. Ротного я ще встигну прибрати, а цей поїде і шукай його потім.

Чоловіки заходять в середину і виходять лише за кілька годин. Зупиняються і палять на ґанку. Супер! Досилаю кулю, видих, натискаю на гачок. Незнайомець падає. Ротний озирається і нахиляється до нього. Трохи змінюю нахил гвинтівки, досилаю другу кулю і вдруге стріляю, а потім, навіть не подивившись на результат своєї роботи, одним рухом зістрибую з гілки і біжу. В мене всього кілька хвилин. Починається мінометний обстріл. Снарядів не шкодують – міни лягають щільно, одна за одною. Я падаю на землю і повзу, намагаючись прикриватись пагорбами. Уламками косить дерева і перемішує ґрунт навколо, наче блендером. Хвилин за 15 обстріл припиняється, але натомість я чую звук автівок. По мою душу! Бігти до хліва, в якому я хотіла пересидіти, не варіант, саме з того боку лунає рев двигунів. Інтуїтивно біжу в інший бік, озираюсь по боках, намагаючись знайти укриття, коли бачу діда, який їде на велосипеді і маше мені рукою, на щось вказуючи. Помічаю копицю сіна метрах в 30 від себе. Варіантів немає, встрибую туди з розбігу і закидаю себе сіном. Серце колотиться так, що здається, що цей гуркіт чують навколо. Намагаюсь заспокоїти дихання і прислухаюсь. Звуки машин, начебто, затихають. Я обережно від’єдную приціл від гвинтівки і просовую його між сухою травою, бачу як машини проїжджають повз луг. Навколо нікого. Потрібно вибиратись, бо вони скоро повернуться.

Добігаю таки до напівзруйнованого хліва і ховаюсь в колишньому засіку для свиней, який зараз прихований залишками даху. Дістаю з рюкзака пляшку води і енергетичний батончик, потрібно поновити сили. Обираючи схованку, я керувалась принципом: хочеш щось сховати – поклади його на видноті, а ця будівля стоїть біля самої дороги. Машини періодично курсують повз, але ніхто не зупиняється. Ще якийсь час прислуховуюсь до подій, а потім засинаю. Прокидаюсь вже в сутінках, обережно виглядаю з своєї схованки, наскільки дозволяє освітлення, спостерігаю в приціл за пересуванням техніки і особового складу. Вони обшукують околиці в пошуках мене аж до темна. А потім все стихає і я знову засинаю.

Наступний день проходить в напівсну, а як тільки сутеніє, я вирушаю в дорогу назад. Повільно і постійно озираючись добігаю до яру, під його захистом трохи розслаблююсь і збавляю темп, нарешті, дістаюсь до точки зустрічі. Андрій і Свят вже на місці.

• Здоров’я бажаю, товаришу командир, - вітаюсь і передаю Святу гвинтівку і рюкзак, щоб зняти свою «кикимору», її сплели мені мама і Маша, в ній кожна стрічка заговорена.
• Привіт! – вітається хлопець, Коваленко мовчки обіймає мене і притискає до себе, а я, при цьому, не пручаюсь і з насолодою вдихаю рідний запах, але потім все ж вибираюсь з обіймів.

Свят здивовано дивиться на нас і мовчить.

• Кого я прибрала? – цікавлюсь, складаючи маскування в спеціальну сітку.
• Командира бригади, підполковника Батракова, - відмирає Радчук, - Та ще скотина.
• А ротний вижив?
• На концерті у кобзона, - сміється хлопець.
• Ми говорили тільки про одного, - ричить Андрій.
• А там було двоє, - потискаю плечами.
• Треба було прибрати вищого за званням і забиратись звідти! – заперечує.
• Я дочекалась зручної позиції, - виправдовуюсь.
• Ми могли знову залишитись без снайпера, а в нас бувають і важливіші завдання! – наполягає Коваленко, - Таке геройство не потрібне! Краще по одному, але щодня, а не два, але один раз!
• Ми чули як вони тебе крили, - тихо говорить Свят, - І бачили як рискали навколо, шукали.
• Зрозуміла, - здаюсь під їх натиском, - Більше не буду.
• Поїхали відпочивати, - наказує наш командир.