Глава 8.

Останні дві доби найважчі за останні дев’ять років. І найкращі. Вона поруч! Але я не можу наблизитись до неї, доторкнутись. Можу лише дивитись з далеку. Як вона їсть, як сміється дівчатам, як в притаманній лише їй манері відшиває небажаних залицяльників, яких тут хоч греблю гати. Наче дівчат зроду не бачили! Таких і не бачили!

• Товаришу капітане, - грайливо звертається до мене Аня, - Ви сьогодні такий загадково мовчазний! – підморгує мені, - Про когось мрієте?
• Звісно! – підігрую їй.
• І про кого ж? Поділитесь таємницею?
• Про перемогу, - посміхаюсь.
• Ну, добре, бережіть свою таємницю, - зітхає радистка, - Але пам’ятайте: все таємне рано чи пізно стає явним! – гучно сміється.
• Ну, Аню, язик в тебе без кісток! – сварить її Галя, - Не слухайте її, командире! Краще заспівайте нам! – в підтримку хлопці передають мені гітару, яка стоїть в кутку.
• Ну що з вами зробиш! – дивлюсь на Настю і співаю для неї.

Чи знаєш ти, як сильно в душу б'є безжальний дощ?
Так, ніби він завжди чекав лише мене
А як болить зимовий спокій нашого вікна?
Ніжно пастельний, як і твій улюблений Моне

Така, як ти
Буває раз на все життя
I то із неба!
Така, як ти
Один лиш раз на все життя!
Не вистачає каяття
Коли без тебе я

Забути все, здається, я б ніколи не зумів
Новий дзвінок скидає відлік волі на нулі
І погляд твій - він вартий більше ніж мільйони слів!
Вічно далеких, як і твій улюблений Далі

Така, як ти
Буває раз на все життя
I то із неба!
Така, як ти
Один лиш раз на все життя!
Не вистачає каяття
Коли без тебе я

На сніданок вона не прийшла. Вона ніколи не снідала, коли ми були разом. Значить в цьому нічого не змінилось. Я і не очікував, але сподівався її побачити. Зате прийшла в штаб. Завдання, бачите їй дайте! Перекинув її Сашку. Ну не міг я стояти поруч і так в голові паморочилось!

• Що в тебе з нею? – запитує в мене друг, коли дівчина пішла «вивчати відео», як вона сказала.
• Нічого, - бурчу, виходжу з штабу і прямую на полігон.
• Ти хоч рукавиці вдінь, - підходить до мене Петрук, коли я гачу по імпровізованій боксерській груші, - Руки до крові збив.
• Нормально, - роблю останній удар, йду до колодязя, дістаю відро води і опускаю туди голову.
• Тобі дівчата обід залишили, - подає мені Сашко  рушник.
• Не хочу я їсти!
• Як вона тебе зачепила!
• Не неси нісенітницю, - відвертаюсь і йду на тренування з рукопашного бою до хлопців, що саме вертаються з обіду.
• Не покаліч нікого! – кричить мені в спину мій заступник і сам йде займатись, але швидше за все, приглянути за мною.

В процесі тренування трохи опановую себе, мої рухи стають спокійніші і доречніші, думки – впорядкованіші, як знову з’являється вона.

• Дозвольте звернутись, товаришу капітан!

Йдемо в штаб і Настя викладає свою ідею. Як завжди доцільну і продуману. І переконує мене доручити їй її виконання. Вона завжди вміла мене переконати, знаходила такі аргументи, проти яких я не мав що заперечити. І в цьому нічого не змінилось.

Забираємо Настю біля будиночку рівно о 24-й. Дівчина нас вже чекає. Гвинтівка, невеличкий рюкзак з прив’язаною до нього «кикиморою».

• Привіт, Настю! – вітається Свят, - Говорять ти на суровікіна полювати йдеш? – глузує.
• З’явиться в наших краях і на нього піду, - посміхається дівчина у відповідь, - Я ж «Мавка»? А що роблять мавки?
• Що? – підтримує мій жарт хлопець.
• Позбавляють розуму чоловіків, - підіймає вказівний пальчик, - А кращого способу позбавити розуму чоловіка, ніж куля в голову, ще ніхто не вигадав.

Е ні, ти не права, зітхаю я, і хитаю головою. Найкращий спосіб позбавити чоловіка розуму, це закохати його в себе. Відвертаюсь до вікна і дивлюсь в темряву.

• В цьому є своя логіка, - погоджується Свят, женучи машину по полю із вимкненими фарами. Як він щось бачить?

Дорогою мої супутники перекидаються жартами, а я роблю вигляд, що дивлюсь в вікно і просто слухаю її голос, сміх. Хвилин за 20 на місці. Настя хутко вистрибує з машини й швиденько натягує на себе «кикимору». Як їй це вдається в такій темряві?

• Може все ж, я піду з тобою? – остання спроба. Відповідь дівчини я бачу в її погляді, коли вона передає мені свій військовий квиток і смартфон.
• Все буде добре, - шепоче й зникає в темряві.
• Може підстрахувати її? – підходить до мене Свят.
• Ні, - зітхаю, - Вона права. Там реально впоратись тільки одному.

Ми ще години дві напружено вслуховуємось в тишу, а потім повертаємось на базу. Тепер тільки чекати.