Глава 5.

Донецька область

По приїзді з курсів на мене чекала сумна звістка: я не могла повернутись до своєї бригади, в них було інше завдання і вони вже були далеко. Але Холоденко залишив для мене в штабі подарунок, навіть два: натовський жіночий бронежилет 5 класу і McMillan – одну з найкращих в світі снайперських гвинтівок. Де він її тільки дістав?! Мене перевели до бригади розвідки, яка зараз тримала фронт в Донецькій області. Я прибула до штабу і зараз чекала командира, щоб він підписав мої документи і відправив до місця служби. Я сиджу спиною до дверей і тому тільки чую, що в приміщення входять двоє чоловіків. Один голосно говорить, я так розумію, про мене. А другий мовчить, але я із стовідсотковою впевненістю можу назвати його прізвище. Той табун мурашок, який побіг по моїй шкірі, щойно відкрились двері, викликав в мене тільки він. Підвожусь із стільця, обертаюсь до чоловіків і підіймаю на них погляд. На одного – це командир, а потім на другого. Очі в очі, як в день знайомства.

- Старший солдат Волинець? – звертається до мене командир.

- Так точно, товаришу підполковник, - відповідаю, відводячи погляд, - Прибула для подальшого проходження служби. Ось мої документи.

- Я вже бачив Вашу справу, - бере папери і йде до столу чоловік, - Знайомтесь, це Ваш безпосередній командир, капітан Коваленко, - представляє підполковник мені мого колишнього хлопця. Жарт долі! – Впевнений, що ви спрацюєтесь! Можете бути вільні! – повертає мій військовий квиток командир.

Віддаємо честь і не дивлячись один на одного виходимо з кабінету, мовчки йдемо по коридору, виходимо на двір і підходимо до автівки.

- Кеп, я все одержав і завантажив, - звертається до Коваленка русявий хлопчина, мабуть, водій, - Ти як? Можемо їхати? – зацікавлено коситься на мене.

- Це наш новий снайпер, - нарешті подає голос Андрій, - Старший солдат Анастасія Волинець, «Мавка», - я подаю руку хлопцю.

- Радий вітати! – незнайомець нахиляється і цілує тильну сторону моєї долоні, - Сержант Радчук, - представляється, - Краще просто Свят, - посміхається, - Давайте Ваші речі? – бере мій рюкзак і тягне руку до гвинтівки, але її я не віддаю.

- Їдьмо вже, - роздратовано говорить Андрій і сідає на переднє сидіння.

Свят кладе мій рюкзак в багажник, відкриває для мене задні пасажирські дверцята і підставляє руку, щоб допомогти мені сісти. Ігнорую її і спритно застрибую на сидіння.

- Звідки Ви до нас? – розпитує мене дорогою Свят.

- З-під Києва, - не вдаюсь в подробиці я.

- В нас тут трохи інша специфіка, - зауважує і продовжує допит, - Ви не схожі на військову. З цивільних?

- Так.

- Давно в ЗСУ?

- З 24 лютого.

- Зрозуміло.

- До нас гості, - подає голос Коваленко, який досі мовчки з перебільшеною увагою дивився на пейзаж за вікном.

 Я починаю крутити головою на всі боки, намагаючись розгледіти ворога, тоді як Свят відразу висовує голову в відкрите вікно і дивиться в гору. Дрон розумію я. А він наведе на нас мінометників. Мовчки спокійно знімаю чохол з гвинтівки, ширше відкриваю вікно, займаю зручнішу позицію, досилаю кулю в патронник.

- Зупинитись? – запитує Свят.

- Ні, - відказую.

Прицілююсь, видих, постріл. Апарат розлітається на шматки.

- Жени, - наказує Андрій і Свят звертає автівку в поле, збільшуючи швидкість, - Прочини двері і будь готова, - повертає до мене голову мій командир, а я лише киваю у відповідь міцніше притискаючи до себе гвинтівку.

Машину трясе так, що здається вона зараз розлетиться на шматки, як той дрон. Але то квіточки, ягідки починаються за мить, коли міномети ворога починають бити по останніх координатах їх пташки. Свят якимось шостим чуттям розуміє,куди впаде наступна міна і об’їжджає місця прильотів. Цей ад триває хвилин п’ятнадцять. Потім все раптово стихає, здається чути як цвіркуни співають свою пісню в степовій траві. Видихаю, а наш водій повертає автівку на дорогу.

• А ти нічого так, міцна, Мавка, - з повагою оголошує сержант Радчук, - А ззовні й не скажеш!

Я потискаю плечами у відповідь, а наш командир знову відвертається до вікна, ігноруючи нашу присутність.