Глава 4.

Донецька область

• Кеп, ти не захворів? – запитує мене Свят, наш водій, коли ми повертаємось із наради в штабі на нашу базу.
• А що таке? – не розумію.
• Ця новенька медичка ледве із штанів не вистрибнула, щоб потрапити в твої, - сміється, - А ти нуль на масу!
• Справді? І що?
• Раніше ти б її не пропустив. Може повернемось? – підморгує оком, - Поки не далеко від’їхали?
• Святе, рулюєш?
• Так, наче.
• Так рулюй!
• Ні, точно захворів! Ти вже кілька місяців ні з ким не крутив! Це на тебе на схоже! – а потім повертається до мене обличчям, - Чи то правда?
• Що? – не розумію.
• То що про тебе базікають?
• А що це про мене базікають? – підвищую голос, але мого підлеглого це не лякає. Він в нас всього рік, але вже знає, коли мене потрібно боятись і що це не той випадок.
• Наче в тебе була кохана, а ти їй зрадив, вона це засікла і послала тебе лісом, - коротко переказує нашу з Настею історію Свят.
• І хто це таке базікає?
• Дівчата.
• Язики в них без кісток, - бурмочу.
• Так правда? – не здається водій.
• Не твоя справа.
• Правда! – сміється хлопець, - І що? Така красуня була?
• Чому була? – запитую, - Є! – сам не знаю, чому говорю про це, адже для мене ця тема – табу. Ніколи і ні з ким я не обговорював наші з Настею стосунки.
• Чого ж зрадив? – допитується Свят.
• Дурень був! От чого!
• А вона не пробачила?
• Ні, - тихо відповідаю і відвертаюсь до вікна.
• А ти вибачався? – наполягає хлопець.
• Вона не дала мені змоги: не відповідала на мої дзвінки, виїхала з гуртожитку, не ходила на пари в університет, - розповідаю, - Словом, обрубала всі зв’язки. Я навіть до батьків її їздив!
• І що?
• Її тато мене сокирою з двору до автостанції гнав, - неохоче розповідаю.
• І ти так просто здався?
• А що мені було робити? – вигукую. Точно здурів!
• Андрію, ти ж розвідник!
• Тоді я був студентом транспортного університету!
• А як став розвідником? – цікавиться підлеглий.
• Покинув університет, вступив у військове училище, як батько, - розповідаю, - Одержав лейтенантські погони, написав рапорт на фронт і вуаля, я під Мар’їнкою!
• А як вона зараз? – повертає нас до теми Свят.
• Я не знаю, - чесно відповідаю.
• Як це?
• Її немає в соцмережах, а наші спільні знайомі відмовляються мені щось про неї розповідати.
• І ти так і сидиш на жопі? – обурюється хлопець, - Поїдь, дізнайся, поговори з нею!
• А якщо вона заміжня? – озвучую свій найбільший страх.
• То будеш знати правду! – відповідає мені Свят, а я знову відвертаюсь до вікна і замовкаю.

Дорогою чомусь згадую як я колись вчив її кермувати. Настя відвідувала курси, а я шалено переживав за неї, тому випросив машину в Артемового батька і ми поїхали на Чайку, щоб позайматись додатково. Дівчина вправно об’їжджала перешкоди і весь час сміялась наді мною, коли я щось підказував їй або хапався за кермо, щоб допомогти. Її сміх. Як же я хочу його почути знову!