Глава 3.

Київщина.

Наступні шість тижнів найстрашніші, але водночас найважливіші в моєму житті. Так мені здається. Я відчуваю себе потрібною. Наш командир вчить нас воювати, користуватись вибухівкою, передбачати дії ворога і протидіяти ним. Я розповідаю хлопцям як жити в лісі, як знаходити собі їжу, розводити багаття, не залишати за собою слідів і знаходити сліди інших, визначати хто вони і скільки їх. За це мої побратими вигадали мені прізвисько, яке згодом стало моїм позивним: «Мавка». Всі разом ми вчимося працювати як одне ціле, розуміти хід думок товаришів, допомагати один одному. Складна і цікава справа. Але ми впорались. Наш загін обрав тактикою скритно підходити до ворога майже впритул, наносити максимальну шкоду і так само скритно зникати. Моєю задачею було знищення командирів.

Тоді в перший день, дорогою до пункту нашої дислокації я шукала відповідь на питання Хлоденка: чи зможу я вбити людину? Відповідь знайшлась сама: із засідки на Житомирській трасі я побачила, як орк випускає ракету з РПГ і поцілює в цивільний автомобіль, в якому було троє. Як в забутті я прицілилась й вистрелила. Орк впав, а командир схопив мене за комір й потягнув в лісосмугу.

• Товаришу командир, вбити людину я не зможу, а покидька і вбивцю – без вагань, - прошепотіла я майору, коли ми зупинились.

Важкою була розмова з мамою. Мені довелось розповісти їй, що я не приїду, бо воюю. У відповідь я почула, що мій менший брат Мишко пішов на фронт добровольцем і зараз в навчальному центрі, а Маша залишається з нею. Те що мама не одна, мене трохи заспокоїло.

В рідкі години відпочинку хлопці розповідали про себе. Так я дізналась, що Федір – майор в запасі. Він звільнився із ЗСУ, коли його дружина важко захворіла і йому треба було доглядати і її і їх двох дітей, але це не допомогло – жінка померла. А на службу він так і не повернувся, бо був потрібний дітям. А тепер вони вже дорослі і Федір Холоденко став на захист своєї держави. Віктор розповідав про своїх дітей і колишню дружину. Шкодував, що вони розлучились.

• Тепер твоя черга, - звертається до мене Славко, студент-мачо і наймолодший наш боєць, коли ми сидимо навколо вогнища і вечеряємо.
• На що? – не розумію.
• Розповідати про себе, - пояснює хлопець.
• Ми нічого про тебе не знаємо, - підтримує його наш командир.
• Нема чого розповідати, - знизую плечами.
• А ти знайди, - наполягає Холоденко.
• Мені 30 років, я народилась і виросла в Шацьку, це містечко на Волині, поряд із кордоном з Білоруссю.
• Я знаю, там ще озеро Світязь, - говорить Юрко, інший наш товариш.
• Так, - киваю головою, - Я одна дитина в сім’ї.
• Я чув як ти говорила з братом? Чи я щось переплутав? – здивований Віктор.
• Ні, це зведений брат і є ще сестра, - пояснюю, - Мої батьки всиновили їх, взявши з дитбудинку, після мого від’їзду на навчання в Київ. Маша і Мишко – сироти. Їх батьки загинули в автотрощі. Моя мама довго не могла завагітніти і виносити дитину, я в них дивом народилась.
• Ти говорила, що твій тато єгер? – запитує майор.
• Так, ми жили в лісі, - підтверджую, - В нього я навчилась всьому, що знаю. Це вже коли тато захворів, мої батьки переїхали в містечко. Потім він помер, а мама з братом і сестрою так там і живуть. А зараз тільки мама із сестрою.
• А брат?
• Він на фронті, - тихо відповідаю і навколо вогнища настає тиша.
• Скільки йому? – запитує Федір.
• Двадцять чотири.
• На два роки старший мого сина, - хитає головою чоловік.

На початку квітня ми, спільно з армійцями, нацгвардією та іншими підрозділами звільнили Київщину. Наш загін направили на ротацію, а потім включили до складу ЗСУ в складі окремої бригади територіальної оборони.

Того вечора в травні я сиділа на лаві біля нашої імпровізованої казарми притулившись спиною до нагрітої сонцем за день стіни. Було тихо, тепло і спокійно, як колись в дитинстві. Чомусь я згадала, як ми з Андрієм в такий самий вечір сиділи на березі Дніпра. Я поклала йому голову на плече, а він мені щось розповідав. Як давно це було? Наче в іншому житті!

• Настя, в мене до тебе справа, - не помітила, що до мене підійшов командир.
• Слухаю, товаришу майоре, - підвожусь з лави і відповідаю за уставом.
• Йде набір на навчання снайперів на базі НАТО в Польщі. Я порекомендував тебе, - говорить Холоденко, - Ти ж говориш англійською?
• Так, - шокована я, - Але ж я не професійна військова?!
• Вже професійна, - сміється чоловік, - Заглянь у свій військовий квиток.

Так я потрапила у Польщу, де три місяці мене навчали кращі інструктори. Це було надзвичайно! Висококласна зброя! Найновітніші тренажери! Безцінний досвід!

• Настя? Це ти? Тебе не впізнати? – чую я незнайомий голос на вокзалі в Пшемислі і обертаюсь.

До мене голосно звертається білява дівчина, яку я знаю через сім рукостискань, але дві зустрічі з якою змінили моє життя. Під час першої вона спала на плечі мого коханого в його ліжку, а під час другої прийшла до мене його шукати, бо була вагітна.

• Привіт, - тихо відповідаю.
• Ти як тут? – продовжує Ліда.
• Їду в Київ, - не пояснюю деталі.
• А я навпаки, у Вроцлав, - розповідає жінка, - В мене там діти, а я їздила додому по речі.
• Ти таки народила? – запитую затамувавши подих.
• Так, але не від Коваленка, - здивовано дивлюсь на жінку, - Не дивись на мене так, я не робила аборт, то була хибна тривога. Потім я повернулась додому, вийшла заміж і народила близнюків.
• Ясно, - відповідаю, - Вітаю!
• А як в тебе справи? – не вгамовується, - Заміжня? Діти?
• Ні, я сама.
• Все ще сохнеш за ним?
• Ні, просто не трапився ніхто, - спокійно відповідаю, а співрозмовниця закочує очі.
• Рада була тебе побачити, - обіймає мене Ліда, - Мій потяг приїхав, тож я побігла.
• Щасти тобі! – говорю в слід жінці.