Глава 2.

Донецька область.

Прокидаюсь від звуків артобстрілу на нулі. Вивертаюсь з обіймів білявки в моєму ліжку. Знову забув її ім’я.  Маша? Катя? Яка різниця? За кілька днів її замінить інша, а потім ще інша. Навіщо забивати голову? Що їх поєднує? Да нічого! Ні, одне – у них у всіх біляве волосся і блакитні очі. Але все одно не такі.

Та, з чиїм іменем я встаю і засинаю, завжди прокидалась раніше за мене. Як би я не намагався! Ставив будильник! Все марно! Вона тихесенько вибиралась з моїх обіймів і тоді вже прокидався я. Від почуття втрати. Останні дев’ять років воно ніколи мене не полишає. Надіваю штани, накидаю на плечі бушлат і запалюю цигарку виходячи на ґанок. Черговий мій світанок на Донеччині. Видихаю кільце диму в морозне повітря і слухаю канонаду. Щось гучно сьогодні.

• Кеп, вони таки поперли, - виходить до мене Сашко і також запалює цигарку.
• Та щось не схоже, - киваю головою в бік передової, - Голосно, але не дуже.
• Не тут, - пояснює мій заступник, - На Київ, на Харків, на Херсон і Миколаїв. З п’яти напрямків.
• На Київ?
• Так!
• Суки!
• Що там?
• Важко, - показує мені звернення Президента на своєму смартфоні, а я дістаю свій і набираю того, з ким не говорив вже кілька років.
• Алло! – чую в слухавці після першого гудка голос старого друга.
• Як там?
• Коваленко? Не очікував, - замовкає, - Вивожу своїх, Житомирська траса небезпечна, їдемо Одеською, але тут затор, до Чабанів ще не дотягнулись, - говорить друг після паузи.
• Як вона? – ставлю питання заради якого дзвонив.
• Подзвони й дізнайся, - зло відповідає Артем і відбиває дзвінок.
• Чорт! – розвертаюсь і б’ю кулаком в стіну.
• Придурок! – вигукує Сашко, перехоплює мою руку і тягне в дім, щоб змити кров, яка починає текти з кістяшок.

Дівчина з мого ліжка заглядає на кухню, коли мій зам закінчує бинтувати мені руку.

• Привіт, красуне! – вітається він, а дівчина закочує очі.
• Я пішла, - маше рукою і йде.

Саня варить каву і розливає нам в чашки.

• Андрію, коли ти зупинишся? – бурчить друг, - Тобі самому ще не набридло? Одна, друга, десята, двадцять п’ята?
• А навіщо? - відповідаю.
• Ну якщо так вона тобі потрібна, поїдь, попроси пробачення, стільки років минуло!
• Сашко, зупинись, - суворо попереджаю.
• Що Сашко? Що зупинись? Ну зробив ти помилку, ну так розкаявся ж! Якщо таке в вас кохання, що жити один без одного не можете, невже ж не можна пробачити! Я твій друг і не можу дивитись, як ти руйнуєш своє життя!
• Ну і не дивись, - бурчу і вертаюсь на ґанок викурити ще одну до кави.

Він нічого не розуміє. Я пам’ятаю її погляд тоді. Скільки болю в ньому було! Він сниться мені ночами. Вона ніколи мене не пробачить! Ніколи! Я все зруйнував. Сам.

Телефоную батькам. Я з Хмільника Вінницької області. В нашому містечку сила-силенна санаторіїв і велика військова частина, тож природньо, що моя мама – лікар, а тато – військовий. Обоє все ще працюють, адже онуків я їм не подарував, як вони мені дорікають щоразу, щоб батьки могли сидіти вдома і няньчитись. Я – єдиний син. В них все добре, дякувати Богу. Переживають за мене. Як можу заспокоюю маму. Тато і так все розуміє.

Канонада з боку нуля стає гучнішою і я вертаюсь в свою кімнату, вдягаюсь, шнурую берці, беру зброю і виходжу. Хлопці вже чекають біля машин. За шість років спільної служби ми розуміємо один одного без слів. Розсідаємось й рушаймо в бік передової. Кілька кілометрів на машинах, потім залишаємо їх в безпечному місці, маскуємо і далі пішки. Там нас вже чекають. І ми робимо свою роботу. За кілька годин мій смартфон гуде повідомленням: «Вона їде до матері». В безпеці! Слава Богу! Повертаюсь до міномета і продовжую свою справу.