Варто чи ні жити без тебе?
Я б полетів з тобою в небо,
Я б повернув би час назад
І повторив би так:
Я люблю тільки тебе, богом дану мені.
Моє серце палає у вогні, що ти дала мені,
Богом дана одна, моя лебідко кохана.
Я люблю тебе!
Київ.
Я тихесенько відчиняю знайомі двері блока студентського гуртожитку, як робила це не раз до того, і крадусь до кімнати коханого з бажанням побачити його здивовані очі, адже я не попередила, що раніше повертаюсь від батьків. Сьогодні неділя і він має бути в кімнаті один, бо сусіди роз’їхались по домівках, тому я сподіваюсь поцілувати заспане обличчя, в очікуванні того, як він своїми сильними руками обійме мене і підімне під себе в ліжко. Фокусую на ньому погляд і бачу, як оголена малознайома дівчина спить лежачи головою на плечі мого Андрія. Мабуть я видаю якийсь звук, бо хлопець різко прокидається, бачить мене й підхоплюється, намагаючись натягти на себе штани і щось при цьому говорить. Я розумію це по тому, як рухаються його губи і щелепи, а текст не чую, усвідомлюю лише, що мені треба тікати. Різко розвертаюсь, як пір’їнку підхоплюю валізу і вибігаю в коридор…
Сон, який я бачу майже щоночі ось вже дев’ять років, перериває телефонний дзвінок. Мама. П’ята ранку. Щось сталось.
Я підвожусь з ліжка і йду до вікна. Біля будинку, де я ось вже два роки орендую квартиру, метушня: сусіди вантажаться в автівки і поспіхом виїжджають з двору. Мабуть і мені треба їхати до мами і зведених брата й сестри в рідне село на Волинь. Але я чомусь не поспішаю. Неквапливо варю собі каву і повільно п’ю її. Досі не можу повірити, що це сталось. Як? Потім все ж дістаю рюкзак, складаю туди гроші, документи, найнеобхідніші речі, вимикаю світло, перекриваю крани подачі води, зачиняю двері, пишу господарці квартири, що їду до мами і викликаю ліфт.
Майже одночасно ми під’їжджаємо до одноповерхового непримітного будиночка десь у дворах. Сама б я його ні за що не знайшла. Припарковуємось, виходимо з автівок і рухаємось до входу. Віктор розштовхує ліктями чоловіків, які юрбляться у дворі. Заходимо в прокурену холодну кімнату, в якій статний чоловік років п’ятидесяти знервовано говорить телефоном.
Ми спускаємось сходами в підвал, де облаштовано тир. Чоловік дає мені стареньку і пошарпану гвинтівку Мосіна, підозрюю, що із збитим прицілом. Я мовчки розвертаюсь до мішеней і роблю пробний постріл, а потім ще два: в лоб і в серце намальованому чоловіку. Повертаю гвинтівку на стіл і дивлюсь на чоловіків.
Потім я виходжу на двір, на якому мене чекають Холоденко, Віктор й ще 7 чоловіків і ми їдемо на зустріч ворогу.
#6361 в Любовні романи
#1521 в Короткий любовний роман
#2575 в Сучасний любовний роман
кохання, прощення та життєвий вибір, зустріч з першим коханням
Відредаговано: 04.10.2023