Розділ 5. Знайомство

Розділ 5. Знайомство

Дарина

Наступного дня за мною зайшли обидва хлопці. Ми домовилися зустрітися, щоб разом поїхати на матч. Гліб мило всміхнувся, вітаючись, а Віталій обійняв, мотивуючи свою поведінку тим, що давно мене не бачив. Його власницькі замашки мене вже не дивують. Хлопець завжди мене обіймає, а іноді й просто тримає руку на талії, ніби там – її законне місце.

В момент обіймів з Віталієм я помітила гнівний погляд Гліба. Друг дивився на нас насторожено, примружуючи очі, але сховавши їх через секунду за чорними окулярами. Хлопець потім також підійшов мене обійняти, сказавши, що, як і Віталій, теж має право на часточку мого тепла. Мда… Ще б розірвали мене на дві частини, кожен собі забрав й усім було б добре.

– Готова до матчу? – запитав мене Віталій, всміхаючись і передчуваючи веселощі дня.

– Так. А ти готовий? – питаю, бо бачу позаду Надію.

Я сказала адресу дівчині, де ми маємо збиратися. Вона підійшла саме вчасно й ніяково подивилася на нас трьох.

– До матчу? Чи до чого? – прослідкував за моїм поглядом і побачив Надію.

– Всім привіт, – дівчина збентежилася під пильними поглядами хлопців. – Я Надія, – ніяково всміхнулася.

– Привіт, Надійко, – я підійшла до дівчини. – Знайомся, це Гліб, а це Віталій. Хлопці, це – Надія, моя колега по роботі. Вона з нами піде на матч.

– Окей, але в нас лише три квитки маються, – сказав Віталій, який спантеличено дивиться на дівчину і не може нічого зрозуміти.

Ще б пак! Я сама нічого не розумію. І навіщо привела її сюди, і навіщо знайомлю її з ним… ними.

– А в мене є ще один, – Гліб дістає з кишені квиток. – Тож їдемо вчотирьох, – він першим рушив до своєї машини і ми повинні були йти слідом за хлопцем.

Однак мене зупинив Віталій…

– Скажи-но мені, будь ласка, звідки намалювалася ця твоя Надійка? – схопив мене за руку, а потім і притягнув до себе за талію, щоб я не надумала тікати.

Хлопець так пильно і вивчаючим поглядом на мене дивився, що я червоніла від голови до п’ят. Опустила голову й не знала, що сказати.

– Дарино…

– Що? – тихо звучить мій голос.

– Питаю, звідки вона взялася?

– Ну… я їй сказала, що йду з друзями на матч, і дівчині теж закортіло. Потім я показала їй ваші фото і…

– І…

– І ти їй сподобався…

– ЩО? Тобто, ти вирішила мене з нею познайомити?

– Але ж у тебе немає дівчини…

– І що з того? Одразу треба заповнити цей пробіл?

– Віталію…

– Чекай… Ти ж не могла сама до цього додуматися, правда?

– Ні, сама… – перелякано дивлюсь на нього.

– Я зрозумів, – він приречено мовив і відпустив мене, пішовши до машини.

Всю дорогу до стадіону ми їхали мовчки. Ми з Надією сиділи позаду, а хлопці спереду. Я час від часу дивилася на Віталія, але він не обертався. Здається, він розлючений. На мене! Ну от, ідея Гліба, а я влипла в ній по самі вуха. Тепер мене ще й звинувачують.

Навіть половину матчу ми сиділи порізно з другом. Віталій сьогодні взагалі сам не свій. Я його не впізнаю. Завжди усміхнений, веселий, а сьогодні злий, мов чорт. Навіть ні разу не підійшов до Надії, щоб хоч якось заговорити з дівчиною та мати якусь спільну мову.

Проте Гліб не тямив себе від щастя. Він приносив мені, а заодно й Наді, пепсі, чипси, попкорн та інші смаколики. Хлопець весь час воркотів, як той голуб, біля нас.

Я зрідка поглядала на Віталія, що сидів подалі й спокійно, без емоцій, спостерігав за грою. Мене ж роздирало на шматки погане відчуття – я його втратила. Ще так паршиво я себе ніколи не відчувала.

***