Розділ 4. Сумніви

Розділ 4. Сумніви

Дарина

Наступного дня Віталія я не бачила цілий день. Друг лиш повідомив, що в нього важливі справи з батьком за містом, а тому й пропустив день навчання. Сказав, що ми побачимось вже всі разом в суботу на матчі з футболу. Здається, це й на краще, бо дивитися в очі хлопцю, для якого я знайшла дівчину, не дуже комільфо.

Гліб знайшов мене після пар та знову провів до роботи. Це вже стало нашою звичкою, бо цей балакучий хлопець часто має, що розповісти. А тому дорогою ми не йдемо мовчки й сумувати точно не доводиться.

– Ти знайшла дівчину? – питає мене.

– Ого, який ти швидкий. Ти не говорив, що часу обмаль і мені потрібно швидко це зробити.

– Та я розумію… Я просто цікавлюсь.

– Та знайшла, – повідомляю другу.

– Справді? Яка ти молодчинка, – зрадів він і покрутив сонцезахисні окуляри в руках, присвистуючи.

І справді! Я – молодчинка! Я таки вчора поговорила з Надією по закінченню робочого дня й, на диво, в неї не виявилося хлопця. Дівчина погодилася познайомитися з Віталієм, бо за постійної роботи не має часу на особисте життя.

– Але є одна проблемка, – одразу кажу.

– Яка?

– Я сказала їй, щоб йшла разом з нами на футбол, і вона з радістю погодилася. А вже потім я зрозуміла, що Віталій говорив, що має лиш три квитки.

– Не біда. Я дістану квиток для…

– Надії, – доповнила його фразу.

– Для Надії. До речі, гарне ім’я. Думаю, Віталію сподобається, – накинув окуляри на очі, бо сонце в травні вже припікає.

– Я теж сподіваюся.

– Отже, парне побачення? – обмовився друг, ніби сам до себе.

– Що? – не зрозуміла, чи мені почулося, чи ні.

– Кажу, що зустрінемося вчотирьох, а це виглядає, ніби парне побачення.

– Ааа…

– Одна пара точно буде, – хмикає, всміхаючись.

– Але ж ми не знаємо, чи Віталію сподобається дівчина.

– Та куди він дінеться? Ти що, не знаєш, що він жодної спідниці не пропускає? Я ж тебе, дурненьку, рятую від біди.

– Ой, дякую, – саркастично відповідаю. – А може, мене не треба рятувати?

– Тобто?

– Та я б і сама впоралася. Просто не відповідала б взаємністю й усе.

– Сонечко, він би розбив тобі серце, а ти потім страждала б, – хлопець підняв окуляри на чоло, з серйозністю дивлячись мені в очі. – Воно тобі треба?

Я лиш похитала головою, нічого не відповідаючи Глібу. Ми ще трохи поговорили й домовилися, що зустрінемося вранці для спільного походу на матч. Гліб ще просився провести мене додому після роботи, але я відмовила, оскільки кав’ярня знаходиться поруч з моїм домом, а тому й сама можу впоратися.

Надія все розпитувала про Віталія. Я їй розповідала деякі дрібниці про друга. І про його характер, і про звички, і навіть про вподобання в їжі. Цікаво навіть самій, скільки всього мені відомо про хлопця. Показала дівчині його фото на своєму телефоні. Дивно, але на душі почали кішки шкребти, бо я відкрила саме ту світлину, де Віталій мене обіймає, а я сміюся. Пам’ятаю цю подію. Ми втрьох зібралися на природі й смажили шашлики. Я трохи випила зайвого, а тому мене хитало в різні сторони й тягнуло на сміх. Віталій обійняв мене й підтримав, щоб не впала. Гліб і зробив це фото, а потім скинув мені. Приємно згадувати такі миті. От тільки чи не зміняться наші дружні стосунки після того, як вони почнуть зустрічатися?

***