Розділ 1. Між двох вогнів
Дарина
– Даринко, ти сьогодні до котрої? – питає Гліб, схопивши мене за руку, пильно дивлячись мені у вічі, а очима ніби випрошує залишитись.
– Як завжди, пари до четвертої. А потім до кав’ярні на працю, – стенаю плечима та намагаюсь вирвати свою руку. Вже давно продзвенів дзвінок на наступне заняття і маю бігти до аудиторії, проте Гліб не відпускає.
– Ах, точно, ще ж праця. Я забув, – робить винувату посмішку. – Я хотів запропонувати тобі прогулятися. Що скажеш? Може, після пар одразу підемо? Якраз проведу тебе до кав’ярні, щоб ніякий волоцюга не чіплявся, – стріляє бісиками з очей.
– Глібе, я навіть не знаю…
– Даринко, ти хоч колись відпочиваєш? Ну я ж не прошу в тебе побачення. Лише прогулянку. Хочу поговорити з тобою про дещо, – хитрує, знаючи, що відмовитися не зможу.
– Про шо саме? – цікавлюсь, бо він мене заінтригував.
Хлопець завжди вигадує якісь авантюри, до яких я маю хист і бажання. Ну от, народилася я така, що вже зробиш? Мені навіть краще з хлопцями дружити, ніж з дівчатами. Я взагалі подруг не маю. Дівчата підлі та зарозумілі, часто полюбляють пліткувати, а хлопці – завжди щирі та відкриті. Мені з ними легше дружити. Навіть з самого дитинства я краще знаходила спільну мову з хлопчиками. Мама гадала, що я переросту, стану юною та здружуся з дівчатами, але цього не сталося. Хлопці завжди були серед моїх друзів. Я навіть могла відкривати їм свої секрети та була впевнена, що вони не рознесуть мою таємницю по всьому світу в перший же день.
– А це вже таємниця, – хитро всміхається хлопець. – Якщо підеш зі мною після пар, тоді й розповім. Окей?
– Ох, гаразд. Вмовив, – дарую йому свою усмішку й хлопець задивився на мої губи.
– От ви де! А я вас двох шукаю, – до нас підходить Віталій. Він здивовано дивиться на мою долоню, що ще досі знаходиться в руці Гліба, й змінюється на обличчі. – Гадав, ви на заняттях, – змінюється навіть тон голосу хлопця, і переводить гнівний погляд спочатку на мене, а потім на Гліба.
Я висмикую свою руку та ховаю її до кишені. Я давно підозрюю, що два друга захоплені мною, а можливо, у них є навіть якісь романтичні почуття. Ми разом навчаємось на потоці географічного факультету, а тому вже майже рік я приятелюю з двома найкращими друзями. От тільки не хотілося б стати між ними яблуком розбрату, тому відносини хоча б з одним із них для мене – табу. Не бажаю їх посварити між собою, тож дружба – це все, що може бути між нами трьома.
– Так, хлопчики, мені треба бігти на пару. Я вже й так запізнилася, – я рушила в напрямку до аудиторії, проте була затримана Віталієм.
Хлопець обійняв мене за талію та промовив:
– Зачекай. Я що, дарма вас шукав? Хотів сказати, що маю три квитки на матч із футболу. Гліба не питаю. Він і так піде. А ти підеш з нами? – дивиться на мене зверху вниз і досі тримає в своїх обіймах.
– Ох, горе мені з вами, – скиглю. – Я з вами навчатися буду, чи ні? Коли матч? – вже загорілася, бо футбол і сама люблю. Як є вільний час, завжди граю з ними і ходжу на матчі.
– В суботу, – хитро всміхається хлопець, вже відчуваючи свою перемогу.
– Дідько! Мені в суботу на роботу, – скиглю, бо вже хочу піти на той матч. Я вже навіть уявила, як буду вболівати разом з друзями за улюблену команду. А тут ця робота…
– Ну, Даринко, яка робота, коли футбол на носі?
– Невже не можеш знайти заміну? – вже й Гліб підключається до прохання Віталія.
– Окей, окей. До суботи ще є один день. Щось придумаю. А зараз дайте, будь ласка, піду на пару, поки мені двійку не поставили за запізнення, – проштовхую двох хлопців і йду до аудиторії.
В голові хаос. Додаткова робота – це плюс до стипендії та прожиткового мінімуму на місяць. Навчання теж не потрібно закидати. Прогулянка з Глібом і його інтрига, пропозиція Віталія… Але вони обидва мають рацію. Коли мені жити, якщо всю юність пропадати на роботі та навчанні? Треба погоджуватися.
***
#7026 в Любовні романи
#1702 в Короткий любовний роман
#1370 в Молодіжна проза
Відредаговано: 05.05.2023