Глава 11

POV Алекс:

Телефонна розмова

- Алексе? Привіт. Це мама Анни. - мовила жінка.

"У неї стурбований голос. Мабуть, розмова буде не дуже приємна."

- Так, я слухаю.

- Алексе, Анна в лікарні. Вона потрапила в аварію..

- Що? Як таке могло трапитись? Пришліть адресу, я вже їду.

Я ухопив перший ліпший одяг, та швидко одягнувшись побіг до мотоцикла. Мама Анни вислала адресу лікарні, як я і просив. Їхати довелося дві години. За цей час в моїй голові творився повний безлад. Думки так і вирували, не даючи спокою. Ще ніколи в житті, через жодну дівчину (а в мене їх було вдосталь), я так не хвилювався. Чорт, та я просто божеволію від думки про те, що з нею зараз.

"Ох, моя бідолашна дівчинко, тримася! Я вже близько! Ти тільки дочекайся." - постійно повторював я сам собі.

Нарешті я був у лікарні.

- Даруйте, не підскажете, у якій палаті лежить Анна Фостер? - звернувся я до однієї с медсестер.

- Та дівчина, що в аварію потрапила?

- Так, так. Де вона?

- А ви їй ким доводитесь?

- Я її хлопець. - не вагаючись ні на секунду відповів їй.

- Другий поверх, по коридору і праворуч. Там знайдеш 104-ту палату.

- Дякую. - я помчався туди.

З її палати саме вийшов лікар.

- Здрастуйте. Скажіть будь ласка, в якому вона стані? - поцікавився я у нього.

- Ну, відразу скажу, могло б бути й гірше. Пошкоджена грудна клітина, численні переломи та провали в пам'яті. Вона навіть матір рідну уривками пам'ятає. Проте, знову ж таки повторюю: могло бути й гірше.

- Дякую, лікаре. Можна мені до неї?

- Вона нещодавно прийшла в себе, тому поводся обережно.

І я відразу ж рвонув до своєї дівчинки.

- Привіт! Як ти, маленька моя?

- Еммм.. Вибач, ми знайомі взагалі?

"О ні! Саме цього я й боявся. Вона мене не пам'ятає"

- Лікар сказав, у тебе провали в пам'яті. Та не хвилюйся, все буде. Ти з усім впораєшся. - я намагався й сам заспокоїтись.

- Вибач.. - мовила Анна і повернулася до мене спиною,- Тобі краще піти..

Я, звісно ж не послухався та продовжив сидіти біля неї.

Ще кілька тижнів Анна лежала у лікарні. Увесь цей час я був поруч. Я читав їй книжки, допомагав згадувати наші спільні моменти.. Та, нажаль, це аж ніяк не допомагало. Вона все ще мене не пам'ятала. До речі, за цей час я навіть встиг натовкти пику тому йолопу, який її підвозив. Звісно, я розумів, що він у цьому не винен, адже, як розповіли медсестри, вантажівка сама влетіла в низ на шаленій швидкості. Проте, це аж ніяк мене не турбувало.

"Господи, ну навіщо ти туди сіла?" - постійно прокручував у себе в голові.

Ось уже кілька днів минуло, як Анну виписали з лікарні, проте вона так нічого й не пригадала. Дівчина навіть до власної матері та "ви" звертається. Того ідіота, що був за кермом вантажівки, арештували. Незабаром буде суд, де вирішать його подальшу долю. Виявилось, що він був в нетверезому стані, тому не помітив мотоцикла. Але це його зовсім не виправдовувало. І як таким покидькам взагалі права видають? Проте, мої думки зараз були зайняті лише Анною: головне - щоб вона скоріш одужала.