Глава 1

***

- Доню, поквапся, нам вже потрібно їхати!

- Зараз, мамо, ще трішки. Дай ще кілька хвилин.

Мені зовсім не хотілося покидати наш будинок. А особливо свою кімнату. Я любила її понад усе, адже три роки тому ми з мамою самі тут усе облаштовували так, як мені того хотілось. Кімната була в біло-рожевих тонах. Саме ці кольори мені подобаються найбільше. Посередині стояло величезне ліжко з вирізьбленими ніжками, ліворуч біля стіни стояла велика шафа, навпроти ліжка стояв мій робочий стіл, а поряд з ним - туалетний столик з підсвіткою. В своїй кімнаті я завжди почувалася спокійно та розслаблено (що буває досить таки рідко). Та сьогодні мені доводилось її залишати на невизначений термін..

***

За день до цього

Я прокинулась о 12:20, адже лишався місяць до школи і можна було виспатись. Підійшовши до дзеркала я поправила своє біляве волосся, яке за години сну було скуйовджене і сіла на ліжко поринувши в думки. Мені написав Нік (мій хлопець):

*Привіт, мала! Зможемо сьогодні підти на вечірку до Ская?*

*Чому б і ні! Тільки я в батьків запитаю.*

*Домовились. Вже чекаю на відповідь. Цілую!*

Насправді, він був досить непоганим, але сьогодні я збиралась серйозно з ним поговорити. Справа в тому, що мені він навіть не подобається. Та й зустрічаємось ми лише тому, що я спутала дружбу та симпатію. Можли це через те, що мені лише п'ятнадцять і зараз не час для справжніх почуттів.

Мої думки перервала Лаура - наша домробітниця:

- Анно, ваші батьки чекають на вас у вітальні. В них серйозна розмова до вас, тому буде краще, якщо ви поквапитесь!

- Вже йду!

Я спустилась сходами і прийшла до батьків, які мали досить стурбований вигляд.

- Доню, ми хотіли сказати... Словом, так буває, коли..

- Марто, давай краще я - тато почувався більш впевнніше,- Анно, ти вже доросла дівчинка, тому повинна розуміти, що почуття інколи зникають. Саме тому ми вирішили розлучитися з мамою. Сподіваємося, що ти це сприймеш і зрозумієш нас. А ще, завтра ви з мамою переїздите до іншого міта, тому тобі потрібно буде зібрати валізи якогомога шкидше.

- Що? Тато, але як же так? Все ж було чудово.. А як же мої друзі, школа? Чому не можна лишитись з тобою тут??

- Доню, ти ж знаеш, що я постійно на роботі і в мене не буде часу. А щодо школи і друзів не хвилюйся: з цієї осені ти навчатимешся в приватній школі, вони вже навіть документи прийняли.

Як би мені не хотілося, та сперечатися я не стала. Все одно це марно. Я знала з самого дитинства: якщо батьки щось вирішили, то нічого не вдієш. Тож з болем у очах я пішла збиратися..