Частина 27

Ми приречені горіти 

У пеклі покинутих тіл

Ми приречені кохати 

На кладовищі поламаних крил

Ми приречені вірити у брехню

І думати що правди не існує

Ми приречені малювати мазню 

У світі де мистецтво панує

 Олеся

   Я йшла по дощовій вулиці, повз проносилися на шаленій швидкості автівки .

Краплі дощу стікали по обличчі, але мені було всеодно, в таку погоду можна було поплакати від душі, просто виплеснути всю біль яка так довго шматувала змучену душу.

Часто трапляються такі моменти коли хочеться ридати, ридати нікому не пояснюючи причину твоїх сліз, і злива допомогає приховати ті сльози, той відчай.

Мій одяг промок навскрізь, і тіло охопив озноб, ноги неначе ватні зовсім відмовлялися йти.

Я йша і перемотувала в голові всі моменти подаровані цим чоловіком, кохання зіграло з нами злий жарт.

Коли мені подзвонив зхвильований Ден і розповів про Даню я ні на хвилинку не вагаючись знайшовши в собі сили побігла до нього, до кінця не розуміючи що сказати, як вчинити, потрібно було прийняти рішення, рішення яке стосувалося нас двох.

Та коли я побачила його в обіймах Єви, то зрозуміла що це лише мені потрібно це рішення, тому що він його вже прийняв.

Ні я ні в якому разі не ненавиділа і не злилася на нього, йому потрібно йти далі і не зациклюватися на минулому, я думаю Єва зможе йому допомогти.

Та бачити людину за якою плаче твоє серце з іншою, це вище моїх сил, я не зможу, не зможу!!!

Не знаю як потрапила до свого під'їзду і натиснула дзвінок в двері,раптом в очах потемніло і я повільно по стіні спустилася на землю останнє що я почула схвильований голос мами.

На наступний день я прокинулася від дзвінка в двері, мама комусь їх відкривала :

-Вітю!!Що ти тут робиш, прошу забирайся звідси- старалася тихіше мама, але я всеодно почула

-Дарино, де Олеся?

-Навіщо прошу не зараз, моя дівчинка і так страждає- крізь сльози сказала Дарина.

-Даня- і зупинився.

Я вибігаю з кімнати  голова ще обертом від вчорашньої температури, але це ім'я змушує знайти сили.

-Що Даня???

-Доню

-Кажіть не мовчіть- в передчутті чогось поганого

-Даня розбився- опустивши очі- він зараз в тяжкому стані в реанімації, ти повинна знати.

-Що?Де він?Відвезіть його до мене!- викрикнула і не дочекавшись відповіді побігла одіватися.

-Олесю ти зовсім слабка у тебе все ще тримається жар,прошу зупинися- хотіла переконати мама.

-Я хочу бути поруч, я потрібна йому- прошепотіла їй взявши за руку і вийшла разом з батьком з квартири.

Всю дорогу я не сказала ні слова та й він не наважувався щось казати, не та ситуація.

Всі мої думки були там біля Дані, я молила Господа щоб лише все обійшлося, щоб з ним все було гаразд.

Я погоджуся з волею долі і зникну з його життя, лише б він жив, тільки живи будь-ласка.

Під'їхавши до лікарні я негайно вискочила з машини і побігла до нього.Побігла знаючи що мене чекає:злі погляди і репліки Ірини, яка в цей момент мене ще більше ненавидить і готова вбити, та мені начхати, ніколи жаліти себе мені потрібно бути біля нього я знаю я йому потрібна.

-Що ця дівка тут робить!!!- Ірина оскаженіла побачивши мене тут-забирайся геть звідси, геть з нашого життя!Це все через тебе!Це він за тобою так гнався, чому ти взагалі з'явилася в нашому житті- ледве договорила опустившись на землю від ридання.

Я не змогла нічого сказати, та й чи була в цьому потреба, просто стояла біля операційної і чекала коли вийде лікар і скаже що все буде добре, про інакше я старалася не думати.

І він таки вийшов після 3-х годин очікування:

-Загрози життю не має, але він все ще без свідомості.Весь удар прийшовсь на голову тому ми не можемо угадати які наслідки він понесе.

-Зникни!Щоб я тебе поруч з ним не бачила!- це була остання погроза Ірини я більше не стала слухати а просто вийшла з лікарні, перебувати там не було потреби, точніше мені дуже хотілося але ж знаю що ця жінка не допустить, а буде продовжувати випльовувати на мене свою отруту.

 Весь місяць мені давався тяжко, і здавалося він тривав цілу вічність.

Даня все ще без свідомості, тому мені залишалося лише чекати і сподіватися.

Я повністю поринула у роботу зникаючи на ній з ранку до вечора.А після поспішала до нього, розповідала все що зі мною відбулося за цей день.

Не було й дня щоб я сюди не приходила, дякувати зав відділенню який був гарним знайомим моєї мами.

Мені було дозволено приходити пізно ввечері коли відвідування були заборонені, це було лише на руку адже так я мала змогу побути поруч з Данею і не боятися що зіткнуся з Іриною.

Час ішов повільно, осінню колекцію успішно випустили.Даня був би задоволений, я все робила для того щоб справи йшли в гору, знаючи як це важливо для нього.

Сьогодні я закінчила значно ранніше, зазвичай після роботи я поспішала в лікарню, але сьогодні потрібно було зачекати знаючи що можу там зіткнутися з кимось.

Тому я вирішила прогулятися парком, тим самим де ми вперше зустрілися.

Сьогодні рівно рік з моменту нашого знайомства.Так само як і тоді листя дерев було пофарбоване у жовтий колір, у повітрі витав останній подих який поступово здавав права, уступаючи своє місце сніговій казці.Здається неначе вчора це було, я все ще памятаю кожен момент, кожну його репліку.

Мені так тебе не вистачає, я сумую, шалено сумую.

Будь-ласка прокидайся швидше. 

Всі мої думки перебив телефонний дзвінок від Дена:

-Олесю Даня прокинувся- почувши цю радісну звістку я негайно кинулася туди, мені просто хотілося знову побачити ці бездомно-блакитні очі і чарівну посмішку.