Частина 17

Знову ранок у обіймах коханого, знову щаслива.Це взагалі реальність чи сон?Невже так буває?

Я відкриваю очі і бачу перед собою сонного Даню.

 Акуратно стараюся вибратися з його обіймів, але потрапляю у пастку і він міцніше притискається своїм тілом шепочучи:

-Ще трішки, хоча б трішки.

Дивлячись на сонного хлопця прослизає думка як же ш я його кохаю, можливо це кохання мене колись вб'є та я не стану ні про що жаліти.

Зараз я щаслива і це головне.Ще хвилина і я таки вириваюся з обіймів і одіваючи на себе футболку  прямую до кухні за своєю кавою.

Знову поринаю у свої думки, така вже я є якщо закохуюсь то повністю втрачаю над собою контроль.

Даня підкрадається не помітно цілуючи мене в шию, і це до божевілля мені подобається, звичайний невинний поцілунок але скільки в ньому ніжності ?

-Тож чим сьогодні займемось- перебиваю мовчання.

-Тим що й вчора- з грайливим вогником в очах промовляє хлопець, чекаючи на мою реакцію.

-Ненажерливий- з насмішкою сказала продовжуючи- поверніть мені того романтика який обіцяв зірочку з неба дістати 

-Навіщо тобі якісь зірки коли он тут я!

-Тобі не заважає?

-Що саме- перекидаємось короткими фразочками.

-Корона на голові?- споглядаю на його реакцію, яка не забарилася.

-Поки що ні , але в мене є дівчина яка може поправити- обидва  сміємося.

-Після вихідних мені потрібно буде полетіти в Мілан на два тижні- перериває веселощі і починає говорити серйозні речі, а мені хочеться як маленькій дівчинці закотити істерику та нікуди не відпускати від себе.

Але я розумію що це потрібно для роботи і не показуючи свого суму вирішую перевести на жарт.

-А хто тебе відпустить?

-Хочеш зі мною?

-Ага зараз щоб ти мене там й залишив, ні-ні-ні так легко ти мене не спекаєшся.

-Знову жарти?Покараю.

-А я тебе не боюся-  показавши свого язичка вирішила подражнити.

Не довго думаючи тікаю щоби не наздогнав , але все марно і через долю секунди опиняюся в його міцних чоловічих обіймах.

Вихідні проходять непомітно, і з нашої казки потрібно було повертатися в сувору реальність а саме: йому в Мілан поринати в роботу а мені навчання і здається я вже починаю сумувати.

Взявши з нього слово що буде телефонувати щовечора я з сумом але все-таки поцілувала на прощання.

   Дні тягнулися дуже повільно, за вікном мряка, викладач розпинається щось пояснює але мої думки десь далеко від цієї реальності, вони поруч з тим кому належало серце.

Щоб відігнати від себе той сум який охопив мою душу я вирішила зайнятися улюбленою справою.

Вкотре пройшовши по давно знайомій стежині, я попрямувала до парку за своїм антистресом саме малюючи я компенсувала його відсутність.

День минув швидко, за своїм шедевром не помітила як на небі з'явився повний місяць, який красувався всією своєю величчю і красою, безперечно мені подобалася те що вийшло можна навіть сказати я пишаюся цим малюнком.

В будь-який момент можна спостерігати за цим рідкісним явищем яке манило своєю красою.

Ось минув ще один день без його очей, обіймів, поцілунків.

Блін Валевська, зберися, відколи ти стала такою рюмсою, мій девіз ніколи не плакати і оптимістично рухатися вперед.

Ну справді приїде нікуди не дінеться- напевне. 

Сказав кохаю отже так воно й є, чому люди коли закохуються стають такими безпомічними і повністю залежать від коханої людини?

Ну дійсно, налаштовувала себе на позитив, якби це смішно та навіть дні на календарі почала закреслювати..

    Ось і минув той злощасний тиждень, я вперше за ці дні посміхалася поспішаючи в універ. 

Сьогодні ввечері я побачу його.

Лекції проходили напрочуд швидко я поспіхом зібрала в сумку конспекти і альбом та направилася до виходу хотілося швиденько прибігти додому прийняти душ, одягнути гарну сукню, зробити макіяж щоб на повал звалити того який забрав мій спокій!

Смішно але я так поспішала що не помічала нікого навколо себе .

Ефект несподіваності, саме так можна назвати той момент що я відчувала коли його руки міцно стиснули в свої обійми