РОЗДІЛ 7

Тиждень промайнув непомітно, залишивши по собі лише вир яскравих емоцій. У товаристві Яна Аня ніби забула про все на світі. Навіть про те, що він, коротаючи час із нею, насправді чекав на свою Ріту.

Та вона свято вірила: Ріта не приїде в село. Зі слів Яна, та була дружиною дуже заможного й впливового чоловіка — і навряд чи ризикнула б кинути все заради романтики в провінції. А Ян, як він сам зізнавався, не збирався бути просто коханцем.

Ян навчав Аню водити байк, і їхні уроки перетворилися на захопливі пригоди. Він вів її безлюдними дорогами, де вітер зривався з дерев, гудів у вухах, а земля під колесами тремтіла, немов жива істота. Спочатку Аня трималася невпевнено, але з кожним кілометром вона ставала все сміливішою. Вони мчали околицями, не озираючись на час. У ці моменти Аня відчувала його близькість особливо чуттєво, коли ніби обіймав її, скеровував, допомагав тримати рівновагу і відчувати кожен рух байка.

Його руки міцно тримали кермо, але їй здавалося, що він тримає і її саму – впевнено, надійно. Вітер бив в обличчя, але це не заважало їй вловити його дихання, чути, як розмірено він дихає за її спиною.

Аня не знала, що сильніше змушувало її серце стукати – швидкість чи усвідомлення, що Ян зовсім поруч. Так близько, що, здавалося, ще трохи – і він сам стане частиною неї самої, її душі, розчиниться в цій миті, у цьому стрімкому русі вперед.

– Розслабся, – раптом сказав він, нахиляючись ближче, і її шкіра одразу ж відчула тепло його голосу.

Аня видихнула. Вона вже не була впевнена, від чого її кидає в тремтіння – від прохолодного нічного вітру чи від того його тіло надто тісно притискаєсться до її спини.

Увечері вони сиділи біля багаття, насолоджуючись теплою атмосферою. Смажили картоплю, готували м'ясо на шампурах і розмовляли про все – від серйозних філософських тем до випадкових думок. Вогонь потріскував, а навколо панувала тиша, ніби створена для відвертих розмов. Ян весело ділився кумедними історіями зі свого дитинства.

– У початковій школі я до нестями закохався в однокласницю, думав, що буду з нею до кінця своїх днів, – з легкою іронією в голосі промовив він. – А потім вона заявила мені, що їй не подобаються руді. Уявляєш? Навіть пісеньку склала, щоб подражнити мене.

Аня нахилила голову, спостерігаючи за ним.

– І як ти це пережив? – з усмішкою протягнула вона, підкидаючи в багаття тонку гілочку.

Ян театрально зітхнув:

– Як і годиться юному романтику, я страждав. Поголив голову, – усміхнувся він, відкинувшись назад і спираючись на долоні. – А ось мій менеджер і батьки були в повному жаху. У мене якраз планувалася фотосесія, бо рекламщики були в повному захваті від кольору мого волосся. Мій імпульсивний вчинок мало не коштував мені контракту.

– Бідолашний ти, – піддражнила Аня, посміхаючись. – Напевно, це була серйозна травма для твого серця.

Ян усміхнувся і кивнув, немов погоджуючись із її словами, а потім продовжив:

– Але потім, коли мої фотографії почали з'являтися в журналах модного одягу, вона змінила свою думку і навіть сама запропонувала зустрічатися. Ось тільки на той час мені вже доводилося буквально відбиватися від уваги дівчаток. І знаєш, мене більше стали захоплювати суто хлопчачі забави, на які у мене завжди не вистачало часу.

Він трохи помовчав, а потім, немов згадавши щось смішне, додав:

– А ще, колись я був моделлю–початківцем, мене запросили для реклами шампуню для собак, – продовжив Ян, з виразом жаху на обличчі. – Уяви, сидиш у ванній із велетенським волохатим собакою і милиш йому голову! Це було просто огидно! Зате на гонорар я купив собі чудовий скейтборд. Але замість граціозних трюків, які я собі уявляв, намилюючи собаку сидячи в холодній воді, все, що я зміг, – це кілька секунд у повітрі та ефектне приземлення в кущах. Я зламав руку. Як бачиш, моє дитинство було насичене жорстокими уроками реальності...

– А яким було твоє дитинство? – запитав Ян, кидаючи у вогонь суху гілку.

Аня задумалася. У її голові прокручувалися спогади про маму, яка завжди була занурена в домашні турботи. Вона вкладала свою душу у створення затишку: варила супи, займалася консервуванням, випрала і випрасовувала кожну сорочку чоловіка з такою турботою, що вони здавалися майже новими. Решту часу мама присвячувала своїм тихим захопленням: вона любила малювати на самоті, годинами ліпила з глини, занурюючись у свій світ, а в зошитах зберігала вірші, які ніколи не показувала нікому.

Батько жив кар'єрою та грішми, і не втрачав нагоди наголосити перед сім'єю на значущості своєї праці. Його нагадування про те, що їхній добробут – винятково його заслуга, лунали із завидною регулярністю, негласно вимагаючи від близьких беззаперечної поваги та готовності потурати будь-яким його бажанням. Додому він повертався лише під вечір, виснажений та занурений у лабіринти своїх судових справ оба жінками за яким затримувався в дорогих ресторанах, начечеб-то з потенційними клієтами.

Батьки, здавалося, жили разом, але Аня майже не могла пригадати жодного дня, коли б вони сиділи за вечерею, жартували, сміялися та ділилися враженнями про минулий день. Їхнє життя йшло за певним розкладом, мов за статутом.

Мама, з її акуратністю та турботою, завжди одягала Аню в гарне плаття, яке сама пошила. Це було не просто плаття, а справжній витвір мистецтва, що ідеально сиділо на її тілі. Потім вона розчісувала її довге волосся, яке так подобалося батькові, і вела вулицею, мов модель по подіуму. Подруги мами завжди захоплювалися і називали її не інакше як Янголом.