РОЗДІЛ 6

Кілька наступних днів Аня провела в гнітючій самотності. Ян зник. Час тягся без кінця, і все, що колись дарувало радість, тепер стало пустим, ніби втратило сенс. Риболовля, яка колись дарувала їй спокій і розраду, тепер видавалася безглуздою. М’яч, який вона колись із задоволенням буцала по галявині, валявся забутий у кутку. Щоранку, вирушаючи на звичну прогулянку до річки, вона відчувала, як думки про Яна тиснуть на неї важким тягарем. Здавалося, вона шукала його в кожному кущі, в кожному відблиску води, у кожному подиху вітру.

Аня не одразу зрозуміла, що з нею відбувається. Спершу вона намагалася не надавати значення цим думкам, ніби це просто тимчасовий стан. Але в якийсь момент, сидячи на березі річки й дивлячись, як вода повільно тече повз, вона раптом замислилась.

Їй варто було б хвилюватися про інше: про розлучення батьків, яке підіймало в її душі цілу бурю емоцій і запитань; про своє майбутнє, навчання в університеті. Але ні. Замість того, щоб зосередитися на справді важливих аспектах свого життя, її думки не відпускали Яна. І чим довше вона намагалася зрозуміти, чому так відбувається, тим ясніше усвідомлювала: його зникнення зачепило її значно глибше, ніж вона була готова собі зізнатися.

І чим глибше вона намагалася розібратися в собі, тим очевидніше ставало: він не просто зник із її життя — він залишив у ньому слід.

Бабуся також помітила зміни в Ані й, ніби між іншим, з хитринкою поцікавилася:

— Тобі, внучко, не нудно ходити на риболовлю самій?

Аня трохи зам'ялася, але одразу ж відмахнулася, натягнувши на обличчя звичну посмішку.

— Та що ти, бабусю, самотність — це прекрасно! 

І лише коли бабуся, недовірливо кивнувши, відійшла, Аня відчула, як у грудях неприємно стиснуло. Вона вперше в житті збрехала. Збрехала бабусі, а головне — сама собі. Самотність більше не здавалася їй ані прекрасною, ані бажаною. Вона стала чимось холодним, глухим, ніби холодний вітер, що пронизує до кісток.

В один з сумних днів Аня повернулася додому і дізналася, що бабуся, вирішила відремонтувати старий сарай, запросила робітника, щоб той розібрав старі дошки. Ця новина не викликала у неї особливого інтересу, але вона пообіцяла допомогти.

Наступного дня, вийшовши на двір, Аня завмерла. Там, серед купи старих дощок, безжально розбираючи гнилі, весь в пилюці стояв Ян. Її серце на мить збилося з ритму, і хвиля дивних, змішаних емоцій накотилася на неї. Радість? Невпевненість? Напруга? Вона не могла розібратися так швидко.

— Я попросила Яна допомогти з цим, — сказала Ніна Іванівна, знявшись на порозі з загадковою півусмішкою на обличчі. — Як добре, що він погодився! Цими днями приїде тесляр, щоб зробити для Трактора надійне укриття.

Аня непомітно поглянула на Яна. Його вираз обличчя свідчив, що йому не дуже до вподоби ця ідея, але він все ж таки погодився.

— Ян, я принесу тобі холодної води. Так жарко на вулиці, — звернулася Ніна Іванівна до хлопця і зникла в будинку.

Аня кинула погляд на Яна. На його щелепі темнів здоровенний синець. Сьогодні він виглядав зовсім не так, як зазвичай. Жодної зарозумілості, жодної самовпевненості. Його обличчя було дивно відстороненим, наче він був тут лише тілом, а думки витали десь далеко.

— Ти не повинен цього робити, якщо не хочеш, — сказала вона.

Він мовчки продовжував розбирати дошки, з силою вириваючи їх зі старого сарая і кидаючи в бік. Аня, вагаючись лише мить, рішуче підійшла ближче.

— Чому ти вирішила, що не хочу? — його голос звучав рівно, наче відрізаючи розмову ще до її початку. І навіть не підняв голову. Ян одразу повернувся до роботи з майже демонстративною показовістю.

— Я збираюся допомогти тобі, — заявила Аня, роблячи крок ближче. — Скажи, що робити.

Ян на мить зупинився. Його руки завмерли, і він повільно випрямився, уважно дивлячись на неї. В його погляді було щось дивне — суміш втоми і якогось незрозумілого напруження.

— Мабуть, краще, якщо ти підеш, — нарешті сказав він.

Аня насупилася, не очікувала такої відповіді.

— Чому? — запитала вона, здивована його тоном.

— Ця робота не для дівчини, — відрізав він, піднімаючи брову. — Можеш поранитися. Не хочу потім слухати твої звинувачення й скарги.

Спочатку Аня відчула прилив обурення, але майже одразу стрималася. Його слова, хоч і звучали різко, несли в собі більше, ніж просто турботу. Вона раптом зрозуміла, що його поведінка пов'язана з останнім інцидентом і її власним спалахом, коли в пориві емоцій вона звинуватила його в усьому, що сталося з нею. Та вона теж добра. Сама на все погодилася.

— З нас двох саме ти зараз ниєш і поводишся, як ображене дівчисько, — кинула вона весело, намагаючись розламати його холодну стіну незадоволення.

— Йди вже. Мені зараз не до тебе. — Ян відмахнувся, мов від надокучливої мухи.

— І не подумаю! — Аня вперла руки в боки, перекривляючи його позу, і нахабно посміхнулася.

— Це мій дім, моє подвір'я…

— …твої граблі, твоя річка, твоя риба… — Ян нудьгуючи перелічив, дивлячись кудись убік, ніби вона говорила очевидні дурниці.