РОЗДІЛ 4

Клятий півень, немов за будильником, вскочив на паркан і вибухнув своїм «кукуріку», нахабно й безцеремонно вторгаючись у сонний простір Аніної спальні. Його несамовитий крик розривав ранкову тишу, звучав особливо голосно і мерзенно цього сірого світанку. Аня скривилася, натягнула на голову подушку, але сон був безнадійно втрачений.

Вона тільки-но задрімала після довгої, безсонної ночі. Усі ці години вона крутилася з боку на бік, перебираючи в голові сотні думок. Як викрутитися з цієї клятої ситуації? Що робити далі? Її серце стискалося від тривоги щоразу, як перед внутрішнім поглядом спливало його обличчя — хитра, майже бісяча усмішка і ці очі... У цих очах завжди було щось, від чого вона губилася, відчувала, як земля йде з-під ніг. Але чому? Що в ньому такого?

Та вже наступної миті півень з голосним ляскотом крил ніби звалився з паркану, відволікаючи Аню від похмурих думок. Джерелом паніки стало гучне, аж лунке, ричання мотора. До вікна бадьоро підкотив байк, блискучий хромом у перших променях помаранчево-червоного сонця. Аня різко сіла на ліжку, серце заколотилося в грудях. «Не може бути…» — подумала Аня, потягнувшись тремтячою рукою до фіранки. Обережно відсунувши її край, вона сподівалася залишитися непоміченою. Але, на свій жах і подив, побачила його.

Рудий демон власною персоною.

Він заглушив мотор, зняв шолом і провів пальцями по волоссю, розкуйовджуючи його в задумливому жесті. Потім він підняв голову і спіймав її поглядом. Аня ледь стримала схлип — звісно, він помітив її. Вона швидко засмикнула штору і, відступивши від вікна, скрестила руки на грудях. Переляк змінився злістю.

— Якого біса він приїхав так рано? — прошепотіла вона собі під ніс. — Йому що, більше нічим зайнятися?

Аня зіскочила з ліжка і поспіхом натягнула перший-ліпший одяг — футболку задом наперед і джинсові шорти, гарячково застібаючи блискавку на ходу. Потім, усе ще намагаючись вгамувати тремтіння від суміші гніву та хвилювання, вилетіла на вулицю. Але ледь встигнувши зробити кілька кроків, завмерла, приголомшена побаченим.

Ян, стоячи біля хвіртки, розмовляв з її бабусею. І не просто розмовляв — його обличчя осявала найчарівніша, страшенно нахабна усмішка. Розпатлане волосся надавало йому вигляду якогось романтичного авантюриста, який зачаровує весь світ одним лише поглядом. А бабуся... Ніна Іванівна, сувора та строга жінка, тримала в руках бутель молока і, як не дивно, виглядала цілком задоволеною.

— Так мило з твого боку, що ти погодився відвезти молоко Тамарі Вікторівні, — усміхнено промовляла вона. — Між селами чимала відстань, а вона зовсім розхворілася. Яка удача, що в тебе є мотоцикл. А ти можеш Галині Парасочці від мене гостинець захопити? – запитала жінка.

Ян кивав.

— Без проблем.

— Дякую, синку, за допомогу. Там по сусідству й Галина Семенівна живе. Може, і її молочком порадуємо?

— Звісно. Мені не важко. Несіть передачу, я відвезу.

Тим часом Ян, стоячи біля хвіртки, підняв брову, начебто здивувався появі, хоча насправді, очевидно, знав усе заздалегідь. Ані це було абсолютно ясно: він чекав на неї. На обличчі Яна спалахнула сліпуча, навіть занадто яскрава усмішка, немов спрямований на неї прожектор. Він широко, майже картинно, махнув рукою і голосно, так, щоб чули всі, хто був поблизу, промовив:

— А це ваша онучка, яку мені дідусь із бабусею сватали? — його голос звучав з ледь стримуваною насмішкою. Казали, що вона перша красуня на селі.

Вона відчула, як кров не просто приливає до щік – її буквально обпалило жаром сорому та миттєвого гніву. Що за нісенітницю він верзе? Ще й знущається! В селі одні старі баби.

— Так-так, це моя Аня, – світячись від гордості та любові, підтвердила Ніна Іванівна, дивлячись на онучку. — Але я їх одразу попередила, що вона тобі не по зубах, милий. Так що доведеться тобі наречену в місті пошукати.

Ян слухав, ледь схиливши голову, з незмінною, хоча тепер і більш грайливою, усмішкою. Коли бабуся закінчила, він тихо розсміявся – легко, беззлобно, але з явним самовдоволенням.

— Та по-сусідськи ж спілкуватися можна?

— Авжеж, можна! Чому ні? — Ніна Іванівна подивилася то на онучку, то на Яна, і в її добрих очах світилася хитринка, а на губах – тепла усмішка. — Бо вона тут зовсім сама сумує, видно ж. А вам удвох... мені здається... буде веселіше, — сказала жінка, повертаючись до хати за продуктами, які хотіла передати подругам.

Аня міцніше скрестила руки на грудях, її губи стиснулися в тонку лінію, а очі метали блискавки. Як бабуся могла так мило усміхатися цьому "підступному"? Сама ж попереджала, що Ян — ходяче непорозуміння, яке обожнює створювати проблеми. Щось тут нечисто, це точно. Бабуся безперечно щось затіває. За нею ж водяться такі фокуси. Ніколи не знаєш, який план визріє в її голові.

Вона рішуче підійшла до хвіртки, не залишаючи Яну часу на зайві слова, і з явним наміром позбутися його присутності, взялася її зачиняти. Однак він не тільки не опирався, але й, здається, отримував задоволення від того, що відбувається. Його зелені очі глузливо примружилися, а кутики губ торкнулися усмішки.

— Отже, тебе звати Аня, — протягнув він.- — Треба ж, дідусь із бабусею ледь не підсунули мені кота в мішку.

— Чого тобі треба? — майже просичала вона, вклавши в голос усе своє роздратування.