РОЗДІЛ 2

Ніна Іванівна поклала на тарілку останній млинець зі пательні й запросила онуку до столу.

— У шафі є мед і повидло, — додала вона.

Аня взяла мед, сіла за стіл і накинулася на їжу з такою жадібністю, ніби три дні нічого не їла.

 — Ось! Молодець. Їж. Хоч щоки з'явилися та порожевіли на свіжому повітрі, а то приїхала з міста бліда як поганка.

— Бабусю, ти дуже смачно готуєш.

— Це просто здорова сільська їжа: картопля з овочами та м'ясом, млинці, молоко. У селі люди важко працюють від зорі до заходу сонця, тому їжа має бути ситною. Це у вас у місті турбот ніяких. Пішов купив усе на ринку або наївся всього абияк і де абияк.

Аня засміялася.

— Це точно. Ми з хлопцями часто заглядаємо у фаст-фуд.

— А що воно таке?

— Ну це їжа така, все що можна з'їсти на ходу.

— О, ну й звичаї нині в молоді. Усі біжать кудись, поспішають, навіть поїсти ніколи. Але ж для організму, що росте, режим харчування дуже важливий. Коли підеш в інститут, не забувай зранку поснідати — інакше може паморочитись у голові від голоду, ще й свідомість втратиш.

— Добре, бабусю, — розвеселилася Аня. — Але ти не хвилюйся, я міцна.

Жінка зітхнула, знову невдоволено зиркнув на онуку.

— Ти краще мені зізнайся, навіщо коси зістригла, штани чоловічі носиш, а не сукні ошатні?

— Мені так просто більше подобається.

— Ох, на тебе ж хлопці не звертатимуть уваги.

— Нехай не звертають. Мені все одно.

— От мати твоя у вісімнадцять років, такою красунею була: густа темна коса до пояса, квітучим здоров'ям, тиха, лагідна.

В Ані відразу ж зіпсувався апетит. Якби її мати не була тихою і лагідною, то, може, й батько б із нею рахувався.

— Хм-м, бабуся. Такі зараз не в моді. 

— Та не вигадуй ти, — розлютилася Ніна Іванівна. — Хороші й чесні дівчата завжди в попиті.

Аня встала з-за столу, подякувавши господині за вечерю, і почала прибирати за собою посуд.

— Ти завтра знову на риболовлю підеш?

— Ні, не піду.

— А що ж так? Ти ж погрожувала ціле відро риби принести.

— Не вийшло. Я завтра буду м'яч набивати. Я й так місяць тренувань пропустила.

— Ох, не личить дівчині з себе хлопця вдавати. Правильно, що батько заборонив тобі у футбол грати. Ти ж дівчина! У тебе фігура тонка, як у гімнастки, а хода, он, як у діда Івана.

— А я не хочу бути дівчиною з пухкими губками в миленькій спідничці, якій вказують, що і коли їй робити.

— Ось закохаєшся, тоді й про вбрання згадаєш, — розсміялася жінка. — Чоловіки люблять очима. Усі без винятку. Така їхня природа.

— Я ніколи не закохаюсь у жодного чоловіка. Вони всі — егоїсти по суті. У мене може бути й інше призначення в житті, окрім того, щоб служити чоловікові, наче якась рабиня. До речі, я сама вступила до університету на бюджет. І якщо буду достатньо цілеспрямованою та наполегливою, то з часом обов’язково зроблю успішну кар’єру. А це означає, що матиму і гроші, і можливості, щоб бути щасливою — без жодного чоловіка.

— Без грошей жити можна, а от без любові — ні, — обурено заперечила бабуся, клацнувши онуку по носі.

— А я ніколи не повірю в цю вашу любов, бабусю, — відрізала Аня. — Он у всіх моїх однокласниць батьки розлучені. І майже в кожного батька була коханка. Де ж тут любов? Чоловіки — суцільні зрадники!

— Що ж... Буває і так, — зітхнула Ніна Іванівна. — Та й загалом життя — штука непроста, онучко. І кохання — не виняток. Але це не означає, що його не існує. Просто люди часто не вміють його зберегти.

— Ніколи! Нізащо! Я ніколи не вийду заміж!