РОЗДІЛ 1

Аня лежала горілиць, розкинувши руки — ніби хотіла розчинитися в теплій землі. Очі жадібно впивалися в небо — прозоре, сліпучо-блакитне, неосяжне. Трава м’яко тулилася до тіла, лоскотала плечі, ковзала вздовж шиї тонкими стеблами. Сонце сипалося крізь листя — золотими плямами світла. Десь поблизу дзижчала бджола, вплітаючи свій звук у шовкову тишу.

Аня простягла руку до неба — раптово, майже з відчаєм. Торкнутись сонця, втримати світло, змінити щось… Але рука безсилою впала на траву.

Тиша не заспокоювала. Вона давила. Заштовхувала вглиб себе, де чекали думки, яких Аня не хотіла торкатися. Про батька. Про його зраду. До того дня, коли Аня вперше наважилась піти всупереч його волі. 

У пам’яті спливали уривки з дитинства — їхній дім, зовні бездоганний, теплі вечері, показні усмішки, ідеальний порядок. Але за цією картинкою завжди ховалась гнітюча мовчанка й напружені погляди, які Аня навчилась ігнорувати.

Щовівторка і щочетверга батько начебто затримувався на роботі. Іноді повертався глибокої ночі, а часом зникав на кілька днів. У такі вечори вони з мамою сиділи удвох, мовчки втупившись у тарілки. У повітрі висіла липка, болісна брехня. Мама зціплювала губи й ховала сльози. Аня, дивлячись на її німий відчай, відчувала, що батько зраджує їх обох. Але вони мовчали. Терпіли. Рік за роком. Мама зносила приниження і байдужість, ніби це було нормою.

Але Аня вирішила — так більше тривати не може.
Коли батько повернувся додому, вона не витримала. Вилила на нього все, що накопичувалося роками. Докори вихоплювалися один за одним — тремтячі, просочені слізьми, відлунювали по всій квартирі. Здавалося, її крик міг почути весь під’їзд. Увесь світ! Та батько навіть не захотів слухати. За свою зухвалість вона отримала гучного ляпаса і «вирок» — заслання до бабусі в село на «перевиховання». Її прибрали з очей, немов якусь неслухняну дитину.

Найболючіше було те, що мати стала на його бік. Переконувала Аню, ніби вона все вигадала, що в родині — все добре. Що сім’я — це про терпіння. Про вміння прощати.

Та правда була надто очевидною й немилосердною: батько зраджував, а мати покірно прийняла роль жертви. Тепер Аня відчувала, що її зрадили обоє. Вона відчайдушно намагалася переконати себе, що мусить подорослішати, змиритися з тим, яким є світ, прийняти його жорстокі правила — адже вона вже не дитина. Але серце не слухалося. Воно боліло — глухо, пронизливо, безперервно. Цей біль не можна було втихомирити, і жодна тиша не могла його заглушити. Самотність, яка раніше звучала тихим фоном, тепер стала всепоглинаючою, абсолютною.

Аня витерла сльози й підставила вологе обличчя літньому сонцю. Пекучі промені миттєво висушили щоки. День видався спекотним, а річка — єдиним місцем, де панували прохолода й тиша. Вона насичувала повітря вогкою свіжістю, наповнюючи все довкола відчуттям життя. Лише тут трава залишалася соковитою й м’якою, шовковистою на дотик.

Аня привела до берега бабусиного коня — Трактора. Той мирно скуб траву й виглядав цілком задоволеним.

Колись дід, піддавшись раптовому пориву, вирішив: якщо в господарстві є корова, то й кінь не завадить. Так Трактор став повноправним членом родини. Діда давно не стало, але кінь залишився з бабусею — живим нагадуванням про минуле, частиною її життя.

Трактор був лагідним і слухняним, немов довірливе цуценя. Іноді Аня розмовляла з ним, як з людиною. Після тривалої самотності у селі вона втомилася від тиші — настільки, що почала говорити до тварин, ніби ті й справді здатні зрозуміти її біль краще за людей.

Її погляд розсіяно ковзав пильною дорогою, що вилась між полями. Батько мав рацію: навіть у сутінках тут було не страшно залишатися на самоті.

Та раптом тишу пронизало гарчання мотора. Аня різко випросталася, вдивляючись у те, як з–за дерев на шаленій швидкості вирвався мотоцикл. Інстинктивно кинулася до коня, але той навіть не здригнувся — лише ліниво смикнув вухом. Здавалося, несподіваний гість його зовсім не обходив. Трактор спокійно продовжував щипати траву.

Попри це, Аня підійшла ближче, провела рукою по його загривку й заспокійливо прошепотіла:

— Не хвилюйся, здається, я знаю, хто це.

Вона згадала ранкову розмову з бабусею і ледь усміхнулась:

— Бабуся каже, що онук Кінські — тутешня еліта, уявляєш? — урочисто повідомила вона коневі, почухавши його за вухом. — Приїхав на літо в сусіднє село і тепер носиться по окрузі на своєму байку, наче сам чорт женеться за ним. Уяви собі, бабця серйозно попередила мене: «Тримайся від нього якомога далі, дитино, такі порядним дівчатам лише до біди трапляються!» Ніби я збиралася кидатися йому на шию!

Аня похитала головою, усміхаючись дивному бабусиному застереженню, бо це їй здавалося кумедним і навіть трохи абсурдним.

— Хоча… в одному вона має рацію. Він справді поводиться, як навіжений, — зауважила вона, стежачи за тим, як хлопець підняв мотоцикл дибки, мов норовистого жеребця. В його поведунці відчувалася дика агресія й безмежна свобода, що мимоволі викликала захват. Ані теж хотілося б ось так летіти на байку, не озираючись, не переймаючись, хто й що про неї подумає.

— Чоловікам усе пробачають, — зітхнула Аня, з гіркотою в голосі. — Вони вільні робити все, що їм заманеться, а жінка завжди повинна себе контролювати. Хіба це справедливо?

Тим часом хлопець загальмував свій байк, повернув ключ запалювання, і мотор, пробурчавши, стих. Потім він зняв шолом і окуляри, зліз з мотоцикла і пішов до річки, очевидно, збираючись скупатися. Аня, навіть здалеку, помітила його темно-руде волосся, яке блищало на сонці.