Епілог

Інтерв’ю Райана Мітчелла, 1950 рік

— Пане Мітчелл, ви вижили в полоні, бачили зраду й повернулися героєм. Що ви відчуваєте, дивлячись назад?

Р.М.: Я відчуваю біль – за Сіро, за Коллінза, за всіх нас. Але біль цей став учителем. Я зрозумів, що Перл-Харбор не почався з бомб. Він почався з того дня, коли ми повірили в обіцянки, а не в правду. Ми відкрили двері ворогу, не помітивши, як слабкими стали наші руки.

— Ви звинувачуєте шпигунів, як Джесіку?

Р.М.: Джесіка була лише знаряддям. Справжня зрада – у кабінетах, де обирали вигоду замість честі. Один чоловік – Вейн, повів нас до ганьби, а ми, виборці, дозволили цьому. Між тріумфом і ганьбою – тільки одна людина. Між процвітанням і катастрофою – лише одна помилка виборця. Ворог не прокрався в наш дім таємним ходом чи через вікно. Ми самі обрали людину, яка приспала нас, роззброїла та відчинила йому парадний вхід. І заплатили за це двома мільйонами життів американців.

— І що далі?

Р.М.: Історія не пробачає легковажності, але дає шанс тим, хто пам’ятає. Ми мусимо вчитися, пильнувати, обирати не гасла, а дії. Інакше наступний удар прийде не з неба, а зсередини.

Токіо, 1950 рік. Парк біля імператорського палацу.

Дві жінки сидять на лавці. Маріка Куросава (тепер носить прізвище чоловіка) і Аяко Мітчелл (також змінила прізвище).

Аяко:

— Привіт, Маріко-сан.

Маріка усміхається:

— Вітаю тебе, агенте Сакура.

Аяко здригається, але не заперечує.

Вони сідають на лавку. Деякий час мовчать. Навколо – діти граються, пари прогулюються. Мирне життя.

Нарешті Маріка продовжує:

— Твій план завершити війну спрацював ідеально. Він був настільки божевільним, що навіть я сумнівалася.

Аяко (тихо):

— Ти підозрювала, що я можу працювати на американську розвідку?

Маріка:

— Так. З моменту, коли дізналася, що Сіро Ішидо – твій кузен. Його поведінка в Перл-Харборі... він знав японську мову надто добре для «місцевого хлопця». А ти з'явилася надто вчасно.

Вона робить паузу:

— Я підозрювала. Але не мала доказів. А потім, коли ти запропонувала план як завершити цю війну, мені вже було байдуже. Після розмови з Райаном Мітчеллом у нього в полоні... у мені щось змінилося назавжди.

Аяко:

— Що саме?

Маріка дивиться на небо:

— Я зрозуміла, що він не ненавидить мене. Навіть після Перл-Харбора. Навіть після того, як я зруйнувала його життя. Він дивився на мене і бачив... людину. Не ворога.

Вона повертається до Аяко:

— І я подумала: якщо навіть після такої зради можлива повага... то, можливо, можливий і мир.

Аяко:

— На щастя, президент Німіц і Райан відразу ж вхопилися за шанс завершити війну. Обламали крила «яструбам». І нам не довелося розкривати передчасно план генерала Сато.

Маріка:

— Якби Сато збив літак з атомною бомбою, а потім з'ясувалося, що ми СПЕЦІАЛЬНО передали американцям дані про нашу ППО, а японцям про 509 авіаполк та Манхеттенський проект... це виглядало б як зрада. Нас обох розстріляли б.

Аяко:

— Але цього не сталося. Німіц і Куросава обрали переговори. Війна закінчилася БЕЗ атомних бомб. БЕЗ вторгнення. БЕЗ мільйона мертвих.

Маріка подивилася на Аяко. На її обличчі – рідкісна для неї тепла усмішка:

— Тільки одна людина. У правильному місці, у правильний час. І війна завершилася. Мільйони життів врятовано.

Вона встає з лавки:

— Бувай, Аяко-сан. Ще не раз побачимося.

Аяко також встає:

— До зустрічі, Маріко-сан.

Вони вклоняються одна одній. Коротко. З повагою. Потім розходяться в різні боки. Дві жінки, які зіграли найнебезпечнішу гру у світі. І виграли.