Той самий кабінет у Манілі

Маріка і Райан сидять навпроти один одного. Документ про капітуляцію лежить між ними. Маріка виймає з сумки ще один конверт.

— Є ще одна річ, Райане.

Вона кладе конверт на стіл.

— Це особисте прохання імператора.

Райан бере конверт. Відкриває. Читає. Очі розширюються.

— Військовий правитель? Сьогун? Ти жартуєш?

— Я ніколи не жартую про такі речі, – спокійно відповідає Маріка. Імператор просить вас стати військовим правителем Японії. На п'ять років. Щоб контролювати виконання угод та керувати трансформацією країни.

Райан відкидається на спинку крісла.

— Це божевілля. Я не можу правити Японією. Я навіть не говорю японською!

— Ти розумієш японську досконало, – нагадує Маріка. – Ти вивчав її з дитинства. Ти розшифровував наші коди. Ти знаєш нашу культуру, наш менталітет, наше мислення.

Вона нахиляється вперед.

— І ти єдиний американець, якому японці зможуть довіряти.

— Чому я? Чому не хтось інший?

— Тому що ти втік з Перл-Харбору. Створив партизанський рух. Розробив Тайванську операцію. Ти – герой для американців і гідний противник для японців. Ти заслужив повагу обох сторін.

Маріка встає і підходить до вікна.

— Альтернатива – окупація. Американські солдати на наших вулицях. Військові бази у наших містах. Насилля, опір, партизанська війна. Це триватиме роками. Десятиліттями, можливо.

Вона обертається.

— Або ти. Не окупант. Не завойовник. Військовий правитель, призначений імператором. Легітимний за нашими традиціями. Поважний за вашими досягненнями.

Райан повільно встає.

— А ти? Куросава? Ваша роль у цьому?

Маріка посміхається ледь помітно.

— Ми будемо твоїми партнерами. Юкі командує Силами оборони – він гарантує стабільність. Я очолюю контррозвідку – я гарантую безпеку. А ти керуєш країною – ти гарантуєш виконання угод.

Вона кладе на стіл ще один документ.

— Це план післявоєнного устрою. Ми розробляли його з Юкі останні шість місяців. Конституційна реформа. Економічна перебудова. Соціальні зміни. Все детально розписано.

Райан бере документ і починає читати. Сторінка за сторінкою. План вражає деталізацією.

— А я можу?

— Ти – єдиний, хто може.

Райан читає далі. Конституція. Земельна реформа. Права жінок. Демократизація. Розпуск дзайбацу. Трудові права.

— Це революція, – тихо каже він. – Ти пропонуєш мені перебудувати всю країну.

— Так. Тому що якщо ми не зробимо це зараз – Японія знову піде шляхом мілітаризму. Знову буде війна. Знову смерть.

Маріка підходить ближче.

— Райане, подумай. Шість років тому ти був лейтенантом у Перл-Харборі. Ти бачив, як горять кораблі. Як гинуть люди. Як руйнується все, у що ти вірив.

Вона кладе руку на стіл.

— Тепер у тебе є шанс. Шанс переписати історію. Шанс створити Японію, яка ніколи більше не почне війну. Шанс побудувати мир, який триватиме десятиліттями.

Райан дивиться на неї.

— А якщо я відмовлюся?

— Тоді буде окупація. Американські генерали, які не розуміють Японію. Солдати, які ненавидять японців. Насилля, опір, хаос. І в кінці – нова війна через двадцять років.

Вона відступає.

— Вибір за тобою, Райане. Ти можеш бути завойовником. Або будівельником. Окупантом. Або військовим правителем.

Довга пауза.

Райан знову дивиться на документ. На план. На майбутнє.

— Мені потрібно подумати, – нарешті каже він.

— Звісно. У тебе є два дні до підписання угоди.

Маріка йде до дверей. На порозі зупиняється.

— Райане... Якщо ти погодишся... Я хочу, щоб ти знав. Юкі і я... Ми будемо підтримувати тебе. Не тому що ти переможець. А тому що ти єдиний, хто може це зробити правильно.

Вона виходить.

Райан залишається сам. Перед ним лежить документ.

На обкладинці каліграфічним японським письмом:

新日本計画

План Нової Японії

Під ним – три підписи:

– Юкі Куросава, адмірал

– Маріка Накада, генерал

– І порожнє місце для третього підпису.

Райан бере ручку.