Блакитні привиди

З 1945 року Сили оборони Японії запровадили єдиний, жорсткий стандарт розпізнавання для всієї авіації, незалежно від типу літака (німецький, американський, британський чи власний).

Єдиний камуфляж і маркування Сил оборони (1945–1947)

1. Основний колір: 

Матовий блакитно-сірий (японці називають його «Aotake-iro» – відтінок морської хвилі). Ідеально зливається з небом і морем на висоті.

2. Обов’язкові сині елементи: 

– кінці крил (обидва, по 60–80 см від краю) 

– кінці горизонтального і вертикального стабілізатора 

– смуга навколо фюзеляжу перед хвостом (ширина 30 см)

Це не просто для краси – це швидке візуальне розпізнавання «свій» навіть з 5–7 км.

3. Розпізнавальний знак: 

Класичний червоний хіномару – але не суцільний, а з тонкою білою обвідкою (щоб не сплутати з американським «м’ясним кульком» на далеких дистанціях).

4. Номери: 

Тризначний бортовий номер на фюзеляжі й крилах, білий або чорний (залежно від фону), шрифт простий, без зайвих прикрас.

5. Заборона: 

– будь-які особисті малюнки, акули, тигри, дівчата, дракони – заборонено наказом Сато № 117 від 15 січня 1946 року. 

Причина: «однаковий силует = швидше розпізнавання = менше випадків «дружнього вогню».

Як це виглядає в небі 1947 року

Американський пілот F8F Bearcat бачить на 11 годин силует: 

– тонкий фюзеляж 

– ламінарне крило 

– хрестоподібне хвостове оперення 

– сині кінці крил і хвоста 

– хіномару з білою обвідкою

Він миттєво кричить по радіо: 

«Bandit! Blue-tips! Це їхні нові 109-ті!»

Бо вже всі знають: 

Якщо сині кінці – це не старий трофейний Me-109G, а «Sakura» –  машина, яка на висоті 10 000 м робить з Bearcat’ом усе, що захоче.

І тому американські пілоти починають боятися не хреста, а саме цього блакитного камуфляжу з синіми кінцями. Це стає їхнім кошмаром 1947 року. Бо коли бачиш сині кінці – уже пізно.

Сценарій, який повторюється десятки разів над Тихим океаном:

Американський пілот F6F Hellcat або F4U Corsair (або навіть новий F8F Bearcat) бачить винищувач з блакитним і тонким фюзеляжем, з синіми кінцями крил і хвостового стабілізатора.

У голові миттєво спливає все, чому вчили на тренуваннях:

«Me-109 – вузька колія шасі, легко входить у штопор, блокування елеронів на 700+ км/год, погана стійкість на низьких швидкостях, слабкий вертикальний маневр».

Тому американець робить класичний хід:

– заходить у крутий віраж на горизонталі,

– або намагається затягнути німця в «собачий бій» на низькій швидкості,

– або просто пікірує, впевнений, що 109-й не витримає.

І тут відбувається катастрофа.

Японський пілот на «Sakura» (Bf-109 K-14 японської модернізації) робить те, чого оригінальний Me-109 ніколи б не зміг:

1. Спокійно тримає 760–780 км/год без блокування елеронів (нове крило Ta-152). 

2. Різко забирає вгору на 2100 к.с. з MW-50 – американець не встигає. 

3. Перевертається через крило і заходить у вертикаль – там, де старий 109-й би давно зірвався. 

4. Одна коротка черга з MK-108 30 мм – і американський літак розлітається в повітрі.

Американський пілот в останню секунду по радіо:

«Це не 109-й! Це якийсь чортів супер-109!»

А японський пілот спокійно доповідає:

«Сакура-3, ціль знищено. Палива вистачає на ще дві».

До кінця весни 1947 року американські пілоти палубної авіації починають боятися блакитного матового силуету з синіми кінцями крил, більше, ніж «Зеро».

Бо вони знають:

Якщо це старий Me-109G – можна воювати. 

А якщо це «Sakura» з синіми кінцями крил – краще тікати.

І саме тому влітку 1947 американське командування просто припиняє польоти палубної авіації ближче 300 км до японських островів.

Бо кожен, хто бачив «Sakura» в бою, або вже мертвий, або розповідає страшні історії в барі на авіаносці.

Це найгіркіший кошмар американського пілота 1947 року:

Зустріти «німецький» літак, який літає краще, ніж будь-який американський. 

І зрозуміти це за секунду до того, як тебе зіб’ють.

 Fw-190 D-15 «Shinden-Kai» (остання і найстрашніша еволюція «Дори» в руках Сил оборони, 1947)

База Трофейні Fw-190D-9/D-13 + креслення Ta-152H/C від Курта Танка + виробничі лінії у Владивостоці й Хамамацу.