Народження лідера

Всю першу половину дня Райан витратив, щоб вибратися з міста. Це було непросто. Повсюди господарювали японські солдати, які під прикриттям танків та бронеавтомобілів прочісували міські квартали, вулицю за вулицею, дім за домом. За містом йому пощастило. В лісосмузі він наштовхнувся на групу із восьми солдатів. Вони були без офіцерів, виглядали розгубленими, але у всіх була зброя: шість гвинтівок та два автомата Томпсона.

— Хто з вас найстарший за званням? – спитав Райан.

— А ти хто такий? – спитав бородатий солдат

— Лейтенант Райан Мітчелл, Військово-Морські сили США.

— Сержант Каллаган, піхота, – відповів бородатий.

— Чому вас лише восьмеро, де решта?

— Залишилися там, – втомлено махнув бородань. В його очах Райан побачив біль.

— Сьогодні вранці, коли ми ще спали прилетіли японські літаки і скинули бомби на казарму. Майже сотня людей залишилися під руїнами, потім підійшли японські танки. Це всі хто вцілів. Ще поранені, їх забрали медики. Японці їх не чіпали, – відповів інший солдат.

— Розкажіть і ви хоч щось про себе, сер, – спитав Каллаган.

— Це буде тривала історія, зробимо привал і я розповім, – сказав Райан.

Відійшовши подалі від доріг вони розташувалися на ніч. Райан заборонив розводити вогнище. Сержант Каллаган підтримав його.

— Дим викаже нас ворогові вдень, а світло вогнища у темряві. Доберемося до печери, дам і розпалимо.

Ніч пройшла тривожно, сон довго не приходив. Райан наказав виставити двох вартових і змінювати їх кожних дві години. Потім повечеряли в кого що було. І Райан почав розповідь, яка тривала майже годину.

— Перл-Харбор, ну і справи, а я не можу второпати чому його не було видно і не чути, – висловився Каллаган, решта мовчали, – а я не міг второпати куди подівся флот. Радіо та газети повідомляють, що флот «перегруповується». А тепер зрозуміло, що це все була нахабна брехня. Вейн – брехливий негідник.

— А як війська на Філіппінах? Преса повідомляє що генерал Макартур тримається, – сказав інший солдат.

Райан зробив паузу.

— Не хочу тебе засмучувати, Білле, але війська розгромлені. Хто вижив той у полоні. Дуглас Макартур також. Японці показували нам кінохроніку з Філіппін.

Знову настала тиша. Каллаган встав і різко пішов у темряву.

— У нього сьогодні загинули обидва молодших брати, залишилися під руїнами казарми, – повідомив Білл.

— Він підтримував Вейна і агітував усіх солдатів голосувати за нього, а він виявився негідником, – прошепотів інший солдат на ім’я Шон. – От і не може відійти від подвійного удару.

Ніч пройшла тривожно. Настав ранок 7 червня 1942 року. Райан повів усіх далі. Попереду двоє із бойового авангарду, потім основна група і позаду двоє прикривали з тилу як ар’єргард. Раптом до них підкрався Шон, який був в бойовому авангарді.

— Попереду японці. Їх більше ніж нас. Десять солдатів та два офіцери. Нас дев’ятеро, що будемо робити?

— Нападемо, застукаємо їх зненацька, це наша земля а не їхня. Дайте мені Томпсон. Офіцерів я беру на себе. Стріляйте лише як прозвучить автоматна черга, на постріли гвинтівок чи пістолет не реагуйте. Сержанте Каллаган, Ви втрьох на правому фланзі. Білл, Шон і Тобі, ваш лівий фланг, решта зі мною в центрі.

Вони швидко розосередились і зайняли позиції. Райан знав що цим людям зараз треба дати перемогу. Хоча б незначну, локальну але перемогу. Півроку, з 7 грудня 1941 року поразки, поразки, поразки. А невдачі деморалізують. Підняти бойовий дух зневірених людей може лише перемога. Нехай вона невелика, але перша. Райан вирішив дочекатися, коли вороги вийдуть на відкриту галявину. Крізь чагарник він бачить японців. Два офіцери і сержант у центрі. Він будь-що повинен їх покласти. Стріляти треба майже впритул, щоб напевне. Ось вони вже близько, так хочеться натиснути на спусковий гачок. Райан примушує себе набратися терпіння. Ось нарешті. Вороги на мушці, Райан тисне на гачок. Черга. Всі троє японців, два офіцери і сержант падають. Затріщали постріли гвинтівок і застрочив автомат сержанта Каллагана. Райан короткими чергами добиває ворогів які метушаться на галявині. Нарешті зі всіма покінчено. Вони обережно виходять на галявину. Живих немає. Всі 12 тут.

— Заберіть зброю та обшукайте їх, – наказує Райан.

Він не відчуває особливої радості, лише холодний спокій. І легке тремтіння рук після усвідомлення що він сьогодні вперше вбив людей.

Солдати оточили Райана, вітаючи один одного з успіхом.

— Нам набридло боятися, нехай тепер нас бояться. Рухаємося далі. Шон і Тобі, наперед в авангард. Білл і Кріс, ви прикриваєте.

До вечора, вони були в печері і вперше змогли розвести вогнище. Наступного дня до них почали приєднуватися перші люди. Чутки про їхній успіх вже рознеслися по навколишній території. Це були колишні поліцейські, фермери, студенти, мисливці, китайці з Сан-Франциско, які після Нанкіна вже не чекали для себе від японців нічого доброго.

Загін постійно кочував, Райан волів ніде не залишатися більше ніж на одну ніч. Це зменшувало можливості для ворога накрити їхню базу. Вони нападали на ворожі патрулі, блок-пости, кур’єрів. Звістки про Райана Мітчелла поширювалися по окрузі. Згодом вони дізналися, що неподалік діє ще один загін, яким командує старий досвідчений вояк полковник Паркер.