Сан-Франциско

— Отже, ти стверджуєш, що твоє ім’я Райан Мітчелл?

— Так, я вам вже безліч разів казав.

— Ти кажеш, що ти прибув з острова Оаху, втікши з японського полону на парусній шхуні, прибув сюди?

— Саме так, пане лейтенанте.

— Ти брешеш, Мітчелл. Я послав запит до Вашингтона. Сьогодні надійшла відповідь. В Перл-Харборі немає ніяких японців, флот завершує перегрупування і готовий вдарити по ворогові. Адмірал Гілмор це підтвердив президенту у вчорашній розмові.

— Адмірал Гілмор у полоні, Гавайські острови зайняті японцями…

— Досить, Мітчелле, припини цю брехню. Всі газети пишуть, що флот завершує перегрупування, після незначного інциденту і готовий до бою.

— Може й готовий, але у складі японського імператорського флоту, – ледь зберігаючи самовладання відповів Райан.

— Як вже ти набрид мені своєю тупою брехнею, Мітчелл. Ти звичайний дезертир, який втік зі служби, впіймався, а тепер вигадуєш історію на своє виправдання, – заявив лейтенант Торнеллі попихкуючи сигаретою, – охорона, відведіть його назад до камери.

Знову знайома камера в’язниці Алькатрас. Єдиними звуками, які він чув, були кроки охоронців та звуки будівництва. – президент Вейн, після приходу до влади наказав розширити в’язницю. Він тут вже три доби. Спочатку його допитували в поліційному відділку, а потім перевели на острів у знамениту в’язницю Алькатрас, з якої як казали втекти неможливо. Невже все було даремно?

Шістдесят п’ять діб подорожі від Оаху до Сан-Франциско, уникаючи японських патрульних кораблів. Холодні ночі, часом з туманами, змінялися денним палючим сонцем. Приблизно на двох третинах шляху у нього закінчилася вода. Пару днів доводилося пити воду, яку вдавалося націдити з паруса під час нічних туманів. А потім пощастило, раптова сильна злива дала можливість наповнити водою всі анкерки. Її вистачило до самого Сан-Франциско. В поліційній дільниці, куди він прийшов, в його пригоди не дуже повірили і передали у військову контррозвідку. Там звинуватили у дезертирстві і відправили на Скелю. Щодня тривали допити.

Кроки перервали думки Райана. Клацнув замок. Це був Сем.

— Райане, візьми поїж.

Сем присів на тапчан, який служив ліжком, помовчавши сказав.

— Сьогодні хлопці розповіли, що рибалки бачили якісь дивні невеликі кораблі. Без розпізнавальних знаків, уникають зустрічі рибальськими шхунами та з кораблями берегової охорони. Якщо це японці, мені лячно. Не за себе – я старий солдат, воював ще під Верденом, до того як Америка вступила у війну, пішов добровольцем. Я за родину боюся, яка там, у Фріско. Одружився дуже пізно, дітям вісім, десять і дванадцять років. Тут немає ні флоту ні військ. Поліція і пару кораблів берегової охорони їх не втримають. Я почав вірити тобі. Я приготував дві гвинтівки, патрони і моторний човен. Якщо буде десант, втечемо, я хочу врятувати родину. Будь напоготові про всяк випадок.

Вранці Райана розбудило гудіння літаків і далекі вибухи. Ледь він встиг прочуняти, клацнув замок. Сем.

— Ти мав рацію, Райане. Зателефонували з міста, на морі величезний флот, літаки розбомбили казарми. Висаджується десант. В порту повно японців. Спинити їх нікому. Поспішаймо.

Він вручив Райану зброю і уніформу охоронця.

— Візьми, одягнися.

Вони почали вибиратися пустими коридорами. Раптом високо в небі почулося знайоме наростаюче гудіння.

— Бомбардувальники, летять прямо на Алькатрас. Треба спуститися якомога швидше. Почуєш свист бомб, падай на підлогу, – сказав Райан.

Вони ледь встигли спуститися, як почувся свист бомб.

— Падай!

Свист все наростав і раптом обірвався страшенним гуркотом який нагадував грозовий розряд. Блиснуло полум’я. Один вибух, другий, третій….. Стіни дрижали, дзвін розбитого скла, жахливі крики. Звук моторів віддалявся.

— Швидше на причал! – Райан потягнув Сема. Старий солдат оговтався швидко. Далі жахлива картина, знайома по Перл-Харбору – пил, проломи у стінах, скло, пошматовані трупи і кров….

Ось і причал, катер. Знову почулося наростаюче гудіння моторів.

— Заводь і жени!

Загудів мотор і човен рвонув з місця розсікаючи хвилі. Шість бомбардувальників, під прикриттям четвірки «нулів» заходили на острів. Від них відділилися бомби, далекий наростаючий свист і ось загуркотіли вибухи руйнуючи залишки стін.

— Чому вони бомблять в’язницю? Який сенс? – вигукнув Сем.

— На картах Алькатрас позначений як військовий об’єкт. Він раніше належав армії США.

Вони пробиралися вулицями, якими метушилися люди. Високо в небі гули літаки.

— Ось мій дім Райане.

— Виводь родину, кінь у тебе є? І чи є місце куди поїхати?

— У мене автомобіль, заправлений та готовий, є стара батькова ферма, батьки ще мешкають там.

— Чудово, зараз виводь родину і їдь.

— А ти куди, Райане?

— Я залишаюся. Мені набридло від них втікати. Буду битися, знайду та організую людей. Я дам собі раду, рятуй родину, ще побачимося.