Аяко

Вийшовши з кабінету Джесіки дівчина попрямувала до поселення. Розкрила конверт. Там була карта поселення і хрестиками були відмічені будинки, які їй належало відвідати. Перший будинок був відмічений як дім родини Ішидо. Рідний брат її батька, Харуто, який переїхав на Оаху ще тридцять років тому. Інший будинок, це будинок родини Мітчеллів.

Аяко дістала з конверта ще один папірець. Це був список загиблого екіпажу корвета «Баракуда». І спохмурніла. Ім’я Сіро Ішидо було підкреслене червоним чорнилом. Адмірал Ямамото наказав поховати екіпаж «Баракуди» з воїнськими почестями. «Як про це повідомити своїм родичам»? Потім третій папірець, там охайним почерком Джесіки було виведено: «Чи відвідувати будинок за другою адресою вирішуй сама».

Дівчина поколивавшись, попрямувала до дверей і тричі постукала. Їй відкрила жінка, яку вона бачила одного разу багато років тому, Мідорі. Її очі були червоні від сліз. «Отже вони знають, не доведеться казати. Але як вони поставляться до неї? До форми офіцера ворожої армії»? Харуто Ішидо тихо виник за спиною Мідорі.

— Аяко, дівчинко, – вони обоє обійняли її, – проходь в дім!

Вони розмовляли майже годину, сидячі на м’якій канапці. 12 років вони не бачили один одного. Аяко пам’ятала їх в основному із старих фото, коли Харуто з Мідорі і Сіро приїздили до Токіо їй було 9 років. Але говорили мало.

— Отже церемонія завтра?

— Так, на пірсі. Так наказав адмірал Ямамото.

Аяко попрощалася з Мідорі і Харуто, і попрямувала до будинку Мітчеллів.

Вона піднімалася вузькою доріжкою до охайного будиночка з білими віконницями. На подвір’ї пахло квітами франжіпані. Вона спинилася біля хвіртки, ще раз глянула на останній папірець і відчула, як серце пришвидшило хід. «Чи варто заходити? Чи приймуть вони мене?»

Вона тричі постукала. Двері відчинилися, і на порозі з’явилася літня жінка у простій сукні, з втомленим, але лагідним обличчям. Її очі з недовірою ковзнули по японській формі Аяко.

— Ви… хто? – спитала вона тихо, майже пошепки.

Аяко низько вклонилася.

— Моє ім’я Аяко. Я… бачила вашого сина. Райана.

Жінка здригнулася, рука потягнулася до дверей, ніби щоб опертися. З глибини кімнати вийшов кремезний чоловік із сивиною на скронях. Він дивився пильно, насторожено, але в очах уже спалахувала надія.

— Ви хочете сказати… що він живий?

Аяко відчула, як їй важко вимовляти кожне слово.

— Так. Він у полоні. Але живий. Я говорила з ним сьогодні. Він тримається з гідністю.

Старенька жінка схлипнула й прикрила обличчя руками. Батько Райана сів у крісло й довго дивився на Аяко, а тоді тихо вимовив:

— Дякую, що прийшли. Для нас це… більше, ніж ви можете уявити.

— Завтра відбудеться церемонія прощання із загиблими моряками корабля «Баракуда». На Пірсі. Адмірал Ямамото наказав поховати їх з воїнськими почестями. Серед них Сіро Ішидо.

— Дякую вам. Ми прийдемо. А як вас звати?

— Аяко. Аяко Ішидо. Мій батько і Харуто Ішидо рідні брати.

Мати Райана підійшла до Аяко, поглянула їй у вічі:

— Можете щось передати нашому синові?

— Дивлячись що, але можу.

— Булочки, які він любить. Я напекла їх, думала вранці прийде зі служби…. але не прийшов.

— Це звичайно можна.

Едвард і Айлана Мітчелли ще довго дивилися услід гарненькій японці у військовій формі, а в кімнаті ще довго стояв аромат квітів.

Не пройшло і півгодини, як Аяко вже була біля штабу, тепер вже японського, про це яскраво свідчили японські прапори. Капітан Танака також вивісив білий з червоним сонцем прапор над будинком контррозвідки. Роботи біля причалу тривали. Японські солдати вже змогли дістатися внутрішніх приміщень перекинутого американського корабля і витягували з нього моряків. На більшості американських кораблів вже майоріли японські прапори. Неподалік штабу Аяко зіштовхнулася з лейтенантом Абе.

— Погано дається мені англійська мова. Я ледве можу спілкуватися з полоненим лейтенантом Мітчеллом, та й лише тому, що він добре знає японську, – поскаржився той.

— Не засмучуйся, Томо, просто частіше спілкуйся з носіями мови і в тебе вийде. Тепер їх у твоєму розпорядженні багато. Тебе ж саме для того і відправили на практику на флот, – відповіла Аяко.

— Дякую тобі за добре слово Аяко-сан.

Біля входу до штабу походжали вартові. Показавши посвідчення Аяко пройшла всередину. Капітан Касуга все ще допитував адмірала Гілмора. Джесіка незворушно сиділа за столом. Під її поглядом адмірал нервував, поспішно відповідаючи на кожне питання. Побачивши Аяко, вона граціозно вислизнула з кімнати.

— Ну розповідай, як сходила? Прийми мої співчуття, Сіро все ж таки був твоїм кузеном.

Аяко з усіма подробицями розповіла що відбувалося вдома Ішидо і Мітчеллів. Джесіка розкрила пакунок з булочками.

— Приємно пахне і мабуть смачно. Віднеси Мітчеллу сама. Якщо полонений бере з твоїх рук їжу, то це перший крок до довіри. Довіру треба постійно підтримувати та поглиблювати. Довіра це цінний капітал розвідника.