Розділ 9

Я намагаюся жити звично.
Сьогодні зранку вставала так само, як і завжди: кава, поспіх, університет, мої вічні конспекти й аудиторії, де пахне крейдою. Ніби все нормально. Ніби всередині мене не сидить крихітна бомба, яка цокає все голосніше.

Але відчуття нормальності вже не існує.
Я думаю тільки про одне: відео. Те, яке брат залишив мені. Ті слова, які він вимовив. Завтра ввечері. Інформація, що запаролена. І цей пароль, який я мушу ввести.
Здається, навіть час іде інакше. Наче світ розділився на «до» і «після».

Я на роботі в кав’ярні. Усміхаюся клієнтам, розливаю каву, роблю вигляд, що я звичайна дівчина, яка підробляє після пар. І тільки в грудях постійно давить, ніби я носила в собі таємницю, яка мене спалює зсередини.

Кожен відвідувач здається підозрілим.
Чоловік у темній куртці — він занадто довго дивиться. Жінка біля вікна — наче слухає мої розмови. Навіть звичайний студент, який прийшов по капучино, викликає тривогу. Я ловлю себе на тому, що мимоволі рахую чужі рухи.

Телефон дзвонить. Це Лєра.
Я витираю руки об фартух і відповідаю:
— Привіт.
— Ти де пропала, мала? — голос подруги легкий, але мені він здається занадто гучним. — Навіть у повідомленнях сухо пишеш. Все нормально?
— Так, просто втомилася.
Мій голос ламається. Я сама це чую, але нічого не можу вдіяти.

Я не можу розповісти їй. Не можу вплутати її. Якщо брат так просив мене берегтися, значить небезпека реальна.

Ввечері виходжу з кав’ярні. Холодний вітер б’є в обличчя, і я поправляю шарф. Вулиця майже порожня. Ліхтарі відкидають довгі тіні, що коливаються, мов чужі руки. Я йду швидше.
І тоді чую кроки позаду.

Серце починає калатати. Ритм чужих кроків збігається з моїм.
«Заспокойся, це просто перехожий», — намагаюся переконати себе, але ноги самі несуть швидше. Я чую, як хтось пришвидшується слідом.

Я стискаю в руці телефон. Він тремтить у пальцях. І раптом дзвінок.
Невідомий номер.

Я завмираю. Світ довкола стихає. Навіть кроки за спиною зупиняються.

— Алло? — мій голос тихий, майже шепіт.
У відповідь — глуха пауза. Я вже хочу покласти слухавку, коли чую одне слово.
— Завтра.

Зв’язок обривається.

Я стою серед темної вулиці, з телефоном у руці, і не можу вдихнути.
«Завтра». Це про що? Про відео? Про пароль? Про мене?

Я різко обертаюся. Вулиця порожня. Жодної тіні, жодного звуку. Тільки ліхтарі блимають, наче насміхаються з моєї паніки.

Мене трясе. Я біжу додому, не обертаючись. Ключ у замковій щілині крутиться занадто довго, руки не слухаються. І тільки коли двері зачиняються, я сповзаю по них на підлогу й намагаюся вдихнути.

Моє життя перетворюється на чужу гру. І я навіть не знаю, які в ній правила.