Розділ 8

Будильник дзижчав так, ніби йому платили премію за моє знущання. Я, згорнувшись у клубочок, хотіла видати йому найвищий бал за настирливість і тут же розбити об підлогу. Та здоровий глузд підказував: новий телефон коштує дорожче, ніж мої нерви.

Я піднялася, роззирнулася по квартирі — тиша. Лише холодильник гудів так голосно, що хотілося кинути в нього тапком. І знову це відчуття порожнечі. Жити самій — романтика лише на перших порах, далі стаєш майстром діалогів із власним відображенням у дзеркалі.

Швидка кава, зачіска «як вийде» і рюкзак через плече. Університет чекав.

— Ти виглядаєш так, ніби тебе всю ніч катували підручниками, — зустріла мене Лєра, сьорбаючи каву з термокружки.

— Це комплімент? — я позіхнула.

— Звичайно. Бо навіть із таким виглядом ти досі моя найкраща подруга. — Вона підморгнула, і ми разом попрямували в аудиторію.

Лєра сьогодні дивилася на мене трохи уважніше, ніж завжди. Але, на щастя, не почала копати. У її світі проблеми вирішувалися сміхом, а не допросами із пристрастю. Іноді мені хотілося навчитись у неї цього мистецтва.

Лекції минали, як завжди. Викладач щось писав на дошці, студенти робили вигляд, що слухають, а я ловила себе на думці, що рахую хвилини до кінця. І до своєї зміни в кав’ярні. Робота там була єдиним місцем, де все йшло за зрозумілими правилами: усміхнись, зроби каву, віддай здачу. Жодних «завтра ввечері».

***

Кав’ярня зустріла мене знайомим запахом свіжозмеленої арабіки. Я переодягнулася у фартух і занурилася у робочий ритм: клієнти, замовлення, чашки.

Двері відчинилися, і я відчула, як серце зробило дивний стрибок. Увійшов він.

Марк.

У темному пальті, із вологим після дощу волоссям, трохи розкуйовдженим вітром. Він завжди рухався так, ніби час підлаштовувався під нього, а не навпаки.

— Еспресо, — коротко сказав він, зустрівши мій погляд.

Я кивнула і заходилася готувати, намагаючись не розлити воду й не видати, як руки тремтять. Чудово, саме те, чого мені не вистачало — нерви від звичайного замовлення.

Поставивши маленьку чорну чашку на піднос, я віднесла її йому.

— Дякую, — сказав він тихо. І додав, наче між іншим: — Знаєш, ти справді схожа на маленьку відьмочку.

Я ледь не впустила піднос.

— Що?

— Твій погляд, — він ковтнув кави, навіть не кліпнувши. — Наче в тебе є секрети, які краще не чіпати.

Я розгубилася. Секрети? Він не мав права так влучно підбирати слова.

— Ну, тоді вам пощастило, — пробелькотіла я. — Бо я секрети не роздаю.

— Я й не прошу, — відповів він спокійно, і в куточках його губ промайнуло щось схоже на усмішку.

Я допрацювала зміну, намагаючись не звертати уваги на те, що в кутку сидів він. Наче звичайний відвідувач, але мій мозок відмовлявся це приймати.

Коли я вийшла з кав’ярні, він ішов за мною.

— Ти додому? — запитав рівним тоном.

— А якщо так?

— Проведу.

Я хотіла заперечити, але ноги вже самі йшли поряд із ним. Вулиця була мокра від дощу, ліхтарі відбивалися в калюжах. Ми мовчали, і це мовчання зовсім не тиснуло. Навпаки — було дивно затишним.

— Маленька відьмочко, — сказав він раптом, наче пробуючи кличку на смак. — Пасує.

Я здригнулася.

— Ви серйозно?

— Абсолютно, — він подивився на мене так, ніби вже вирішив: іншого імені для мене не існує.

Я закотила очі й намагалася зробити вигляд, що мені байдуже. Але серце калатало так, що було важко дихати.

Дім зустрів мене тишею. Я зняла пальто, кинула рюкзак на підлогу й впала на диван. Телефон мигнув екраном.

«Відео від брата».

Я подивилася на нього кілька секунд, але не відкрила. Завтра. Він сказав завтра.