Розділ 7

Я прокинулася від настирливого дзижчання будильника, що відчайдушно намагався зірвати мене з ліжка. Закляла той звук усіма можливими словами й перевернулася на інший бік. У квартирі було тихо, так тихо, що навіть холодильник видавався занадто гучним. Самотність — штука підступна. У гуртожитку хоч постійно чутно чиїсь голоси, а тут… пустота. І ця пустота щоранку дивиться на мене з усіх кутів.

Я протерла очі, підтягнула коліна до грудей і на кілька хвилин зависла. Учорашнє повідомлення не виходило з голови. Це ж треба, брат. Мій, здавалось би, найзвичайніший брат, який міг годинами зависати в іграх, а тепер шле мені загадкові відео. «Це якесь кіно, — прошепотіла я сама до себе. — Чи я вже перегоріла від навчання?»

Зрештою, я таки змусила себе піднятися. Квартира зустріла холодною підлогою і запахом вчорашньої кави. Я натягнула светр, заплела косу й пішла ставити чайник. Дзеркало у коридорі кинуло мені відображення з припухлими очима й скуйовдженим волоссям. Чудово. Просто мрія будь-якого чоловіка — відьмочка після апокаліпсису.

***

Університет чекав. А разом із ним і Лєра.

— Ти виглядаєш так, ніби всю ніч полювала на демонів, — без тіні співчуття сказала Лєра, коли я зайшла до аудиторії. — Чи, може, то твій красунчик-куратор знову снився?

— Лєро… — я закотила очі. — По-перше, я не полювала на демонів. По-друге, куратор мені не сниться.

— Ну так, він сниться мені, — підморгнула вона й вліпила мене ліктем у бік.

Я пирхнула й сіла на місце. Викладач ще не прийшов, студенти гуділи, наче бджолиний вулик. А я дивилася у вікно, де повільно крапав дощ, і думала про відео. Точніше, про те, чого в ньому може бути більше: правди чи божевілля.

— Земля кличе Аліну! — Лєра махала перед моїм обличчям рукою. — Що з тобою останнім часом? Ти така задумлива, що аж страшно.

— Нічого, — збрехала я. — Просто втомилася.

— Втомилася? Або закохалася, — вона хитро прищурилася. — Ой, не кажи, що це наш мовчазний красунчик Марк.

Я мало не вдавилася власним повітрям.

— Та ну, Лєро, не вигадуй! — я намагалася відмахнутися, але відчувала, як щоки палають.

— Ого, почервоніла. Все ясно, маленька відьмочко, — розсміялася вона й залишила мене саму з думками, від яких хотілося провалитися крізь землю.

Після лекцій я майже бігла на роботу. Кав’ярня була моїм острівцем стабільності. Там усе було просто: усміхайся клієнтам, роби каву, прибирай столи. Ніяких загадкових відео, ніяких підозрілих братів і натяків на «довірену інформацію».

***

— Аліна, привіт! — господар кав’ярні, добродушний дядечко років п’ятдесяти, махнув мені рукою. — Сьогодні в нас аншлаг.

Я вдягнула фартух і пірнула у вир ароматів кави, гулу голосів і дзенькоту посуду. Клієнти були різні: від сонних студентів до похмурих бізнесменів. Один із них, отримавши латте з моїх рук, уважно подивився й сказав:

— У вас такі очі, що я мало не забув цукор.

Я ледве стримала сміх.

— Це стандартний ефект нашої кави, — відповіла я, і він розгублено засміявся.

Лєра б, мабуть, реготала й вигадала мені нову кличку, щось на кшталт «чарівна бариста». Добре, що вона тут не працювала.

***

Вечір затягнувся. Коли я повернулася додому, вже стемніло. Місто під вікнами шуміло своїм життям, а я сиділа з телефоном у руках. Повідомлення від брата світилася на екрані, ніби маяк.

Я довго не наважувалася натиснути. Але зрештою — натиснула.

Екран ожив. Брат сидів у якійсь незнайомій кімнаті. Його обличчя було серйозним, голос трохи тремтів:

— Аліно, слухай уважно. Те, що я передам тобі завтра ввечері, дуже важливо. Це інформація, яку я довіряю тільки тобі. Але вона запаролена. Ти отримаєш код завтра о дев’ятій. Бережи себе. І… просто довірся мені.

Відео обірвалося.

Я ще хвилину дивилася на чорний екран, поки серце калатало так, ніби я пробігла марафон. Завтра. Я маю чекати до завтра.