Розділ 6

Аліна

Я влетіла в кімнату так, ніби щойно втекла з фільму жахів. Стіни гуртожитку ще ніколи не бачили такого видовища: розпатлана, з розширеними очима, я гримнула дверима, ніби хотіла відрізати від себе весь світ.

Лєра, бідолашна, мало не зронила чашку з чаєм, а її крик злився з моїм:
— Ти що, марафон бігла?!

— Гірше, — видихнула я, падаючи на ліжко. — Я брала участь у справжніх гонках на виживання. І водій — Марк.

Лєра враз перестала сміятися й повільно поставила чашку на стіл.
— Знаєш, ти говориш так, ніби щойно повернулася з «Форсажу».

— Та там сам Він Дізель позаздрив би! — я схопила подушку й зарилася в неї обличчям. — Ми летіли так, що я вже заповіла свої речі!

Подруга пирснула сміхом.
— Ну, принаймні, весело.

— Весело? — я підняла голову. — Коли ти дивишся у вікно й думаєш: «Ось він — мій останній вид з життя»?!

Вона підсунулася ближче, поглянула мені в очі.
— А що він хотів? Просто покатати тебе по нічному місту?

Я стиснула губи й прошепотіла:
— Він привіз мене до… мого брата.

Лєра завмерла.
— Серйозно?

— Так! І навіть адреси я йому не казала! Звідки він взагалі знає, де живе мій брат?!

Я знову впала на спину й почала водити руками по повітрю, як ненормальна.
— Це ненормально, розумієш? Він стояв біля того старого будинку й сказав: «Все, що стосується твого брата — тепер і моя справа». І це прозвучало так, наче я підписала контракт, навіть не знаючи умов!

— Романтично, — повторила Лєра й ледь не знову розлила чай.

Я підскочила.
— Романтично?! Це звучало, як ультиматум! Як захоплення влади!

— А тобі не подобається, коли хтось бере відповідальність? — підколола вона.

Я відкрила рота, але так і не знайшла відповіді. Бо відповідь була — «іноді подобається». Але точно не йому. Не так!

Повернувшись до дому, я довго крутилася на ліжку. У темряві в голові знову і знову спливали його слова, його погляд, навіть запах його парфуму. І від цього хотілося битися головою об стіну.

«Він псих, Аліно, — шепотіла я сама собі. — Диктатор. Людина без правил. Ти ненавидиш таких. Ненавидиш!»

Але серце чомусь билося швидше, щоразу, коли я згадувала його голос.

Я перевернулася на бік, втупившись у телефон. Чи спить зараз мій брат? Чому Марк так упевнено говорив про нього? Звідки він усе знає?

Тривога повільно точила мене зсередини.

І тут телефон завібрував. Я здригнулася, майже випустивши його з рук. На екрані висвітлилося: «Відео від брата».

Я відчула, як кров відлила від обличчя. Палець мимоволі завис над кнопкою «відкрити».

— О Боже… — вирвалося з мене пошепки.