Розділ 5

Я ще довго не могла прийти до тями, коли машина різко загальмувала перед старим двоповерховим будинком. У горлі пересохло так, ніби я пробігла марафон, хоча єдине, що робила — стискала ремінь безпеки і молилася всім богам світу.

— Ти з глузду з’їхав?! — перше, що вирвалося з мене, коли двигун стих. — Це не їзда, а спроба вбивства!

Марк спокійно зняв руки з керма, обернувся до мене. І ця його холодна впевненість бісила більше, ніж сам політ на шаленій швидкості.
— Ти жива. І, між іншим, я довіз тебе саме туди, куди треба.

Я вискочила з машини, наче мене катапультувало. Серце калатало так, що здавалося — зараз вистрибне.
— І куди це, вибач? — я обернулася на нього, коли він спокійно зачинив дверцята. — Що це за… будинок?

Він підняв погляд на темні вікна, і мені здалося, що його щось кольнуло всередині.
— Тут живе твій брат.

Мене ніби відро крижаної води облило.
— Що? — я вирячила очі. — Ти… ти серйозно?! Звідки ти взагалі знаєш, де він?!

Марк наблизився, зупинився за крок від мене. Його постать відкидала тінь на бруківку, і я раптом відчула себе дуже маленькою поряд із ним.
— Я знаю багато більше, ніж ти думаєш, маленька відьмочко, — його голос прозвучав тихо, але так, що шкіра вкрилася мурашками. — І де він буває ночами, і з ким зустрічається.

— Припини так мене називати, — видихнула я, хоча всередині здригнулася. — І поясни нормально, що ти від мене хочеш!

Він на мить затримав на мені погляд, і я відчула, що він щось вирішує в голові. Але, як завжди, залишив мене без відповіді. Просто кивнув у бік будинку.

— Зайди. Подивися сама.

Я втиснула руки в кишені куртки, хоча ноги трусилися.
— Ти що, думаєш, я піду туди одна вночі? — я скривилася. — У фільмах жахів героїні роблять саме так, і чим це закінчується? Правильно — їх вбивають першими.

На диво, він мало не посміхнувся.
— Ти ж не героїня фільму.

— О, дякую, — я закотила очі. — Дуже заспокоїв.

Я розгублено глянула на старий будинок. У голові відразу промайнуло: «А якщо він і справді там? Якщо щось приховує? Якщо я зараз відкрию двері й…»
Стоп. Паніка включилася на максимум.

Я різко обернулася до Марка.
— Чому ти взагалі втручаєшся? Це моя сім’я, мій брат. Я сама розберуся!

Він нахилився ближче, і я відчула запах кави та легких пряних ноток парфуму.
— Розберешся? — прошепотів. — А якщо ні?

Мені захотілося відповісти щось гостре, але язик заплутався. І він це бачив. Знав, що вдарив у слабке місце.

— Я відвіз тебе сюди не для того, щоб лякати, — сказав він уже спокійніше. — Просто запам’ятай: все, що стосується твого брата, — тепер і моя справа.

— А ти хто такий, щоб вирішувати?! — у мене вирвалося голосніше, ніж хотілося. — Ти… ти просто…

Я замовкла, бо в голові вертілося лише «псих», «диктатор» і ще з десяток нецензурних слів. Але чомусь жодне не злетіло з вуст.

Він, здається, навіть чекав на це моє «просто», але не дочекався. Тільки злегка хмикнув і рушив назад до машини.

— Їдь додому, відьмочко, — кинув через плече. — Тобі ще буде час злитися на мене.

А я так і стояла біля того будинку, не знаючи, чого більше у мені — страху, злості чи… того дивного тремтіння, яке змушувало згадувати його голос навіть