Розділ 4

Я ніколи не був фанатом тиші. Вона занадто голосна.
У тиші ти чуєш власні думки — а мої думки краще тримати на короткому повідку.

Але цього ранку тиша в машині мала інший присмак. Вона була напружена, як струна, готова луснути від одного необережного руху.
Вона сиділа поруч. Стиснула сумку, ніби від цього залежало життя, і втупилася у вікно, роблячи вигляд, що мене тут немає.

Я звик до мовчазних попутників. Але не до таких.
Занадто… живих.

І тоді в дзеркалі заднього виду спалахнули фари.
Вони трималися на відстані. Не занадто близько, але й не відставали.
Я миттєво впізнав цей ритм. Це не просто машина. Це ті, хто вміє чекати.

Я повів авто трохи швидше. Фари — теж.
І всередині мене щось клацнуло.
Ми більше не одні.

— Ви чого так рвонули? — її голос прорізав тишу.
Я не відразу відповів. Дивився у дзеркало, рахував секунди, оцінював.
— У нас хвіст.

— У нас що? — вона нахилилася ближче, наче теж могла щось побачити.
— Машина. Позаду. Вже кілька кварталів.
— Може, людина просто їде тією ж дорогою?

Я посміхнувся краєм губ.
— У тебе приємний оптимізм. Але ні.

Я різко звернув на іншу вулицю. Фари позаду зробили те саме.
Аліна завмерла, очі розширилися.
— Ви жартуєте?
— Хочеш перевірити ще раз?

Ще один поворот. Ті самі фари — за нами.

— Чорт… — прошепотіла вона.
— Вітаю. Офіційно ти в грі, маленька відьмочко.

— Не називайте мене так! — вирвалося в неї.
— Пізно. Кличка вже прижилася, — відрізав я.

Я додав газу. Машина слухняно підхопила швидкість. Фари позаду зробили те саме.
У мене під пальцями кермо ожило. Відчуття знайоме: полювання почалося.

— Це справжнє переслідування? — голос у неї зірвався.
— Ні, це вечірня прогулянка з новими друзями, — я не стримав іронії.
— Ви ненормальний!
— І все ж таки ти поруч зі мною.

Вона закотила очі, але я бачив — руки тремтять, дихання часте. Вона намагалася говорити, щоб не видати страх.
— Я знала, що треба було лишитися вдома з чаєм… Чай мене ніколи не переслідував!

Я мало не розсміявся.
Навіть зараз, коли серце в неї, певно, лупить у горлі, вона примудряється жартувати.
Маленька відьмочка, у тебе сталеві нерви. Або ти просто ще не усвідомила, куди влізла.

— Тримайся, — попередив я.
Вона лише встигла прошепотіти: «Боже, за що мені це…», коли я різко звернув у вузький провулок.

Гума завила. Машину занесло, але я вивів кермо. Фари позаду блиснули й рвонули за нами.
— Ви нас уб’єте! — зойкнула вона, вчепившись у ручку.
— Я, між іншим, рятую життя. Так що трохи вдячності, — кинув я.

— Я вам потім квіти куплю! Якщо виживу!

Я ледь не розсміявся вголос.
Її паніка була справжня, але вона все одно кидала мені фрази, які ніби збивали напругу.

Ще один поворот. Я втиснув газ, різко маневрував між рядами припаркованих авто. Її тіло кидало на сидінні, вона стискала сумку так, наче та була її рятівним кругом.
А потім — різкий поворот під неможливим кутом.
Наш переслідувач не встиг. Фари вислизнули й зникли в темряві іншої вулиці.

Я сповільнив хід. Дихання нарешті вирівнялося. Адреналін стискав груди, але я виглядав спокійним.

Вона сиділа бліда, з широко розкритими очима.
— Жива? — кинув я.
— Не впевнена… — прошепотіла. — Ви ж… ви могли…
— Але ж не міг. — Я поглянув на неї спокійно. — Як бачиш, ми на місці.

Вона ковтнула повітря.
— Ви ненормальний, — повторила.
— Це я вже чув, — кивнув я.
— Але ви… — вона замовкла, знову відвернулася до вікна.

І я бачив, як на її щоках проступає рум’янець.

Дорога потроху заспокоювалася. Вулиці ставали ширшими, люди — частішими. Але напруга між нами не розсіювалася.
Я відчував її погляд, хоч вона й удавала, що не дивиться.

— Хто це був? — нарешті запитала вона.
— Неважливо, — збрехав я.
— Як це неважливо? Вони ж… вони ж нас мало не…
— Повір, тобі краще поки не знати.

Вона зітхнула. У її очах я бачив не лише страх. Там була злість. І впертість.
Це не та дівчина, яка мовчки піде за кимось. Вона копатиме, доки не докопається.

Я поглянув на неї ще раз.
— І не тільки ти під прицілом.
— Що? — вона різко обернулася.
— Твоєму братові теж краще бути обережним.

Вона завмерла, витріщившись на мене.
Я більше нічого не пояснив. Стиснув кермо й зосередився на дорозі.

Бо іноді правда може вбити швидше, ніж будь-яке переслідування.