Розділ 3

Я завжди ненавидів чекати.
Чекання — це слабкість. Чекання — це втрата контролю.
Але сьогодні я сидів у машині вже більше п’ятнадцяти хвилин і навіть не злився.

Ну гаразд. Трохи злився.

Дивився на двері під’їзду й думав, що роблю якусь абсолютну дурницю. Мені це не властиво. У моєму світі кожна дія має мету, кожне слово — вагу, кожен крок — розрахований.
А тут?
Я сиджу й чекаю дівчину, яка вчора назвала мене диктатором і мало не кинула чашкою.

Двері під’їзду нарешті відчинилися. Вона вийшла.
Зупинилася на мить, вдихнула так, наче збиралася в бій.
Її кроки були швидкі, майже нервові. Вона тримала сумку так, ніби це була зброя.

Я відчинив двері пасажирського сидіння.
— Сідай.

Вона зиркнула на мене спідлоба.
— А «добрий ранок» у вашому словнику відсутнє?
— Є. Просто не для тебе.

Вона фиркнула, але сіла. Умостилася, немов примушуючи себе, і щільно притиснула сумку до грудей.

— Ви диктатор, — кинула вона, вмощуючись.
— І все ж таки ти поруч зі мною, — спокійно відповів я й завів двигун.

Ми їхали мовчки. Дорога тягнулася, а між нами розросталася тиша. Та тиша, від якої стає тісно у грудях. Вона дивилася у вікно, губи стиснуті в лінію. Я бачив її віддзеркалення в склі: напружені плечі, руки, що знову й знову стискають ремінець сумки.

Я мав би мовчати. Так було б безпечніше.
Але, чорт забирай, я знову відкрив рота:
— Ти завжди додаєш у чай по десять ложок цукру?

Вона повернулася до мене так швидко, що я ледь не засміявся. Очі блиснули.
— Ви досі згадуєте мою чашку?
— Її неможливо забути, — я хитнув головою. — Досі відновлююсь після удару глюкозою.

Її губи смикнулися. Вона намагалася бути серйозною, але замість цього пирхнула.
— Ви невихований.
— А ти занадто солодка, — сказав я, перш ніж встиг подумати.

Тиша.
Вона завмерла, а потім повільно відвернулася до вікна. Зробила вигляд, що нічого не почула. Але вуха — я бачив — почервоніли.

Я вп’явся в кермо сильніше, ніж треба. Відчував, як у мені борються два стани: бажання викинути цю дівчину з машини просто зараз і бажання… їхати з нею ще кілометрів сто, двісті, хоч і до чортової прірви.

Вона мала б бути вдома. У безпеці. Зі своїми підручниками, чаєм і занадто солодкими посмішками.
А вона сиділа тут. Поруч зі мною.
Добровільно.

— Куди ми їдемо? — нарешті спитала.
— Туди, де ти отримаєш відповіді.
— Я не довіряю вам.
— І правильно робиш, — сказав я, не відводячи погляду від дороги. — Але правда важливіша за недовіру.

Вона мовчала.
Її очі знову світилися тим самим світлом — жагою знати. Це було небезпечно. Для неї. Для мене. Для нас обох.

Я знав, що роблю. Я знав, навіщо вона мені потрібна. Вона — лише нитка, яка веде мене до мети.
Але, чорт забирай… мені подобалося слухати, як вона бурчить. Дивитися, як вона закушує губу. Відчувати поруч її присутність.

Небезпечно подобалося.