Розділ 2

Я довго сиділа на дивані після того, як двері за ним зачинилися.
Здавалося, навіть повітря в кімнаті змінилося. Воно стало густішим, важчим, ніби його присутність лишила невидимий відбиток. Я спробувала вдихнути на повні груди, але відчуття було таке, наче десь усередині бракує кисню.

Я мала б злитися. Мала б обурюватися. Він нахабно вдерся у мій простір, торкався моїх речей, пив з моєї чашки, поводився так, ніби світ належить йому.
Але замість цього мене мучило інше. Його погляд.
Холодний. Пронизливий.
Він ніби бачив мене наскрізь, вириваючи всі таємниці.

Мій демон.

Я спробувала відмахнутися від цієї думки, але вона засіла глибоко. Вперше за довгий час я боялася не стільки його, скільки власних реакцій на нього.

***

— Алінко-о-о! — голос Лєри пролунав, як сирена швидкої допомоги. Вона, як завжди, не постукала, а просто ввалилася в квартиру з пакетом чіпсів і кавою в руках. — Ти виглядаєш так, ніби тебе щойно зняли з ролика «до і після». І повір, ти зараз явно «до».

Я закотила очі й впала спиною на диван.
— Привіт, Лєро.
— Не «привіт», а «рятуй мене, подруго». — Вона плюхнулася поруч і простягнула мені стакан. — Отож, говори.

Я ковтнула каву, затягуючи паузу. Але її погляд горів так, що втекти було неможливо.

— У мене був… гість.
— Ого! — її очі засяяли. — І ти ще жива? Ну, з твоїм соціальним життям я навіть не була впевнена. І хто цей герой?
— Чоловік.
— Боже, які ми конкретні! — вона ляснула мене по плечу. — Далі що? Прізвище? Вік? Фото в повний зріст?

Я втомлено прикрила обличчя руками.
— Ти знущаєшся.
— Та я намагаюся витягти з тебе хоч щось! — вона пирхнула. — Добре, тоді інакше: він симпатичний?

Перед очима сплив його образ: темні очі, щетина, широченні плечі.
Я різко відвела погляд.
— Нормальний.
— «Нормальний»? — Лєра мало не вдавилася чіпсом. — Ага, знаю я твоє «нормальний». Це ж як твоє «трошки сподобався серіал» — потім дивишся п’ять сезонів без зупинки!

Я зітхнула, але всередині щось стислося. І тоді вирвалося:
— Він… мій демон.

Тиша повисла в повітрі.
— Твій хто? — подруга з підозрою примружилася.
— Це… так. Асоціація. Він темний, дратує до неможливості, але… чомусь притягує.
— Аліна! — Лєра грюкнула мене подушкою. — Ти ж не серйозно! Це звучить як сюжет дешевого любовного роману.
— Ти сама його не бачила.

Лєра зробила театральний жест рукою:
— Добре, знайом нас якнайшвидше. Хочу особисто переконатися, що він або справді демон, або ти остаточно поїхала дахом.

Я насупилася, але вона не замовкала:
— І як його звати, твого демона?
— Марк.
— Марк… — вона задумливо протягнула. — Гарно. Трохи навіть надто гарно для демона.
— Замовкни, — прошепотіла я, але щоки зрадницьки горіли.

***

Вечір був тихим, але всередині мене шуміло так, ніби хтось розгойдував усі струни одночасно.
Я сиділа біля вікна, загорнувшись у плед, і намагалася відключитися від думок. Але вони вперто поверталися до нього.
Його слова. Його усмішка. Його впевненість, яка злить і притягує.

Телефон завібрував.
«Завтра. 9:00. Я заїду. — М.»

Я довго тримала його в руках. Треба було видалити, заблокувати. Але всередині мене вже визрівала відповідь.
Я піду.

 Тільки він може привести мене до брата.