Розділ 1

Телефонний дзвінок розірвав тишу серед ночі. Я різко смикнулася, мало не впавши з ліжка. Пальці судомно потягнулися до мобільного, який миготів на тумбочці. Третя година. Невідомий номер.

У горлі пересохло. Хто може дзвонити в цей час?
— Алó, — голос зірвався, і я зненавиділа себе за цю слабкість.

Кілька секунд тиші. Потім…
— Аліна…

Я завмерла. Здавалося, серце перестало битися.
Цей голос.
Цей рваний подих.
Ні. Це неможливо.

— Брате?.. — я прошепотіла, відчуваючи, як холодом зводить руки.

— Слухай мене уважно, — його голос був хрипким, задушеним. — У мене мало часу.
— Ні… цього не може бути, — я заплющила очі, намагаючись отямитися. — Ти… ти ж…
— Я живий, — перебив він. — Не питай. Просто послухай. Є валіза. Ти повинна її знайти. Якщо ні — мені кінець.

У кімнаті раптом стало тісно. Я ледве ковтала повітря.
— Це жарт? Хто ти такий?! — я кричала, хоча шепотіла. — Це не він! Це не може бути він!
— Аліна, обіцяй! — різко, наче наказ. — Обіцяй, що знайдеш.
— Я хочу знати, де ти! — я задихалась. — Скажи адресу, я приїду!
— Ні. Обіцяй. Тільки так.

Сльози обпекли щоки.
— Добре, — прошепотіла. — Я обіцяю.

Гудки.

Я довго сиділа, стискаючи телефон у тремтячих руках. Серце билося дико, неначе намагаючись вирватися з грудей.
Це сон. Марення. Голос, якого не мало бути.
Бо він — мертвий. Уже рік, як мертвий.

***

Ранок зустрів мене крижаною тишею й тяжким головним болем. Я стояла на кухні, бездумно дивлячись, як закипає вода в чайнику. Телефон лежав поруч. Невідомий номер. Історія викликів підтверджувала: це було. Я не вигадала.

«Знайди валізу».
Мені хотілося кричати від безсилля. Що за валіза? Де шукати?

Я підскочила від різкого стуку в двері. Хто, до біса, з самого ранку?
Відчинила. І завмерла.

Переді мною стояв чоловік.
Високий. Широкі плечі. Темні очі, які дивилися так, ніби бачили мене наскрізь.
Йому було років двадцять вісім-дев’ять. Непоголена щетина додавала йому небезпечної брутальності.
Чужий. І водночас… щось у ньому було знайоме.

— Аліна? — голос низький, глухий.
— Так, — я насилу вимовила, стискаючи край дверей. — А ви хто?
— Марк, — просто відповів він. — Мені потрібно поговорити з тобою.

Я мимоволі відступила назад.
— Я вас не знаю.
— Познайомишся, — його тон був надто спокійним, навіть нахабним. — Це стосується твого брата.

Я здригнулася.
— Який ще брат? — вдавано холодно.
— Той, що дзвонив тобі вночі.

Мене пройняв справжній шок.
— Ви… ви звідки…
— У мене свої джерела, — він переступив поріг, не питаючи дозволу. Його запах — суміш тютюну й чогось гіркого — миттю наповнив простір.
— Вийдіть! — я спробувала зупинити, але він був сильніший. Його погляд вбивав у підлогу.

— Твій брат живий, Аліно, — сказав він так, ніби це звичайний факт. — Але часу мало. І якщо ти не допоможеш — його справді не стане.

Я відчула, як земля йде з-під ніг.

***

Я стояла посеред кімнати, стискаючи руками горня з недопитим чаєм. Марк сидів навпроти, розвалившись у кріслі, наче вдома. Його спокій дратував і лякав.
— Почнемо спочатку, — нарешті сказала я, намагаючись зібрати думки. — Хто ви і що вам потрібно?
— Я той, хто може врятувати твого брата, — він не відводив очей. — Але без тебе не вийде.
— Чому саме я?
— Бо він довіряє тільки тобі.

Я нервово засміялася.
— Це безглуздо. Він… він помер. Я бачила труну. Похорон! Людей! Ви хочете сказати, що це була вистава?!
— Саме так, — його губи сіпнулися в усмішці без радості. — І вистава була зовсім не з дешевих.

Мені стало зле.
— Ви божевільний…
— Можливо, — він підвівся, наблизився до мене впритул. Його тінь накрила мене, змусивши відступити до стіни. — Але ти зараз не маєш вибору, Аліно. Ти обіцяла братові, чи не так?

Я знову здригнулася.
— Ви… ви підслуховували дзвінок?
— Я знаю більше, ніж ти думаєш, — його голос знизився майже до шепоту. — І якщо ти розумна, то підеш зі мною. Бо тільки так у тебе буде шанс дізнатися правду.

Його рука торкнулася дверей за моєю спиною, і я зрозуміла: від цього чоловіка неможливо втекти.
І, мабуть, саме зараз починалася історія, яка змінить моє життя назавжди.