Тільки не залиш мене

Пролог

Теплий весняний вітер обвіває шкіру, доки палке сонце легенько її обпікає. Барселона пульсує у своєму звичному ритмі: міжвіконні простирадла, повітря з ароматом кави й випічки, дитячі голоси в парку, густа зелень над головою. Тут усе завжди трохи перегріте — кольори, звуки, серце.

Долорес іде вулицею разом із друзями. Сміх лунає біля вух, хтось жбурляє в неї згорток серветок, інший підспівує якомусь дурному треку, що звучить із телефона. Вона усміхається. Кидає жарт у відповідь.

Насправді — ні. Вона завжди знала, що не зовсім “звичайна”. У неї погляд, якого люди уникають — глибокий, тихий, трохи занадто уважний. Горіхово-зелені очі, що знають, коли тобі сумно, навіть якщо ти смієшся. Її фігура — впевнена, граційна, гнучка. Її волосся — кучеряве, некероване, трохи дике. Люди помічали її. І хлопці теж.

У неї були стосунки — різні, короткі, іноді красиві, іноді нудні. Вона заходила в них, як у воду — обережно, щоб відчути температуру, але не залишалась надовго. Ті почуття не доторкались до серця. Вони були такими… навчальними, умовними. Долорес казала собі, що так і має бути.

Вона не романтизувала любов. Не вірила в “долі” й “половинки”. Трималась рівно — поміж впевненістю й байдужістю. Іноді їй цього вистачало. Іноді — ні.

Її родина була цілісною: мама, тато, брат. Вони жили не розкішно, але стабільно. У домі завжди щось готувалось, говорилось, обговорювалось. Увечері хтось обов’язково розливав чай і забував ложку в кружці. Долорес була частиною цієї буденності. У неї не було підстав для драми. Але й не було простору для справжніх розмов.

Іноді їй здавалося, що її внутрішній світ — як сцена до того, як піднімуть завісу: безлюдний, освітлений лампою техніка, і з акуратно припасованими словами, які ніхто ще не почув.

Вона не знає, коли саме з’явився він. Точніше, коли вона перестала просто помічати — і почала відчувати. Це не було кохання з погляду. Це було тихе, повільне сповзання в когось, хто не мав стати ним. Недосяжний. Із іншого життя. Вищого.

Вона не говорила про це. Не вдавала, що щось сталося. Вона навіть собі спершу не зізнавалась. Просто частіше дивилася в його бік. Частіше згадувала щось дрібне, що він колись сказав. Частіше відчувала, як серце трохи зсувається, коли він поруч.

І от зараз — весняний вітер, сміх друзів, гучна музика. І десь там — за спиною, за кварталом, за містом, можливо — він.

І вона мовчить. Як завжди. Усередині — тиша. Вона не кричить, не болить, не плаче. Вона просто стоїть. Чекає.

Ще трохи. Ще кілька днів — і канікули. Барселона перегріється, школа спорожніє. Можливо, відстань зітре це почуття. Можливо, нові вулиці витруть його, як пил.

Можливо.

А поки — тиша.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше