Розділ 30

Тільки не закохуйся

Марко приїхав до Львова через двадцять днів.

Не двадцять один.

Софія програла суперечку.

І досі вважала, що через різницю часових поясів.

— Між Львовом і Краковом нема різниці в часі, — сказав Марко.

Він стояв на автовокзалі з рюкзаком і виглядав страшенно задоволеним.

Софія обіймала його однією рукою.

Другою тримала карамельний капучино.

— Це не доведено.

— Це географія.

— Не починай.

— Ти сама рахувала.

— Неправильно рахував ти.

— Софіє.

Вона подивилась.

— Що?

Марко усміхнувся.

— Привіт.

І поцілував її.

Софія одразу перестала сперечатись.

Приблизно на десять секунд.

Потім:

— Все?

Марко закрив очі.

— Ти ніколи не відпустиш цей жарт?

— Ніколи.

— Я тільки приїхав.

— Саме.

Він поставив рюкзак.

— Добре.

— Що?

— Виправляю.

І виправив.

Після цього Софія вже не пам’ятала, хто насправді неправильно порахував дні.

Можливо, вона.

Малоймовірно.

Але можливо.

---

Ті вихідні були дивними.

Не тому, що вони не знали, як бути разом.

Навпаки.

Бо знали надто добре.

У перші години Софія не відходила від Марка майже фізично.

У кафе сиділа не навпроти.

Поруч.

У трамваї тримала його руку.

В магазині чекала біля примірочної, хоча Марко сказав:

— Я футболку дивлюсь.

— І?

— Мені не потрібна допомога.

— Я знаю.

— Тоді?

Софія подумала.

— Стою.

Марко підняв брови.

— Просто стоїш?

— Так.

— Біля примірочної?

— Не заважай.

Він усміхнувся.

— Сумувала?

— Ні.

— Звичайно.

Софія схопила його за рукав.

— Дуже.

Марко перестав сміятись.

— Я теж.

І на секунду магазин зник.

Усі люди теж.

Потім продавчиня сказала:

— Молодий чоловіче, ви приміряти будете?

Софія почала сміятись.

Марко:

— Романтика померла.

— Дуже вчасно.

---

До неділі вони знову навчилися бути поруч без потреби весь час торкатись.

Майже.

Ні.

Старе слово дозволене не про них.

Вони сиділи в Софії на кухні.

Оля їла пластівці.

Марко готував каву.

Софія дивилась на нього.

— Що? — запитав він.

— Нічого.

— Хороше?

— Ти знову тут.

Марко на секунду зупинився.

Потім поставив її чашку перед нею.

— Тимчасово.

Софія відчула укол.

Але не такий, як раніше.

Вона кивнула.

— Так.

Оля підняла голову.

Подивилась на Софію.

Потім на Марка.

— Ви зараз реально нормально сказали слово «тимчасово»?

Софія:

— Ми еволюціонуємо.

Марко:

— Дуже повільно.

— Але красивіше.

— Це ти про себе?

— Звичайно.

Оля:

— Все, вони повернулись.

---

Він поїхав назад у неділю ввечері.

Софія плакала.

Але не так, як першого разу.

Вона вже знала, що буде після.

Зранку — повідомлення.

Через день — відеодзвінок.

Через два — його фотографія огидної польської кави.

Через п’ять — її репетиція.

Через три тижні — можливо, наступна зустріч.

Прощання перестало бути прірвою.

Стало комою.

Все ще болючою.

Але комою.

---

У квітні Софія знову приїхала до Кракова.

Цього разу без паніки на автовокзалі.

Майже.

Добре.

З панікою.

Але значно меншою.

Марко зустрічав її з кавою.

Софія зробила ковток.

— Дев’ять із половиною.

Він завмер.

— Що?

— Прогрес.

— Це офіційно?

— Так.

— Я маю записати.

— Не зазнавайся.

— А місто?

Софія подивилась навколо.

— П’ятдесят вісім.

— Ми перейшли половину!

— Тихо.

Марко засміявся.

— Ти його любиш.

Софія одразу:

— Ні.

— Поки.

Вона підняла палець.

— Про місто дозволено.

— Я знаю.

---

У травні Марко приїхав до Львова вдруге.

І познайомився з батьками Софії.

Цей день Софія чекала майже з такою ж панікою, як колись знайомство з Оленою.

Мама Софії відкрила двері.

Подивилась на Марка.

Потім на Софію.

Потім знову на Марка.

— То це ти.

Софія закрила очі.

— Мамо.

Марко ледь усміхнувся.

— Я.

— Проходь.

І все.

Без допиту.

Без перевірки документів.

Без довідки про несудимість.

Хоч Оля дуже на це сподівалась.

Через двадцять хвилин батько Софії вже розпитував Марка про навчання.

Через сорок — вони сперечались про футбол.

Через годину мама запитала:

— Ти нормально їси там?

Марко подивився на Софію.

Софія:

— Не дивись. Це міжнародна змова матерів.

Мама:

— Що?

— Нічого.

Марко:

— Все нормально.

Софія одразу:

— Бреше.

— Софіє.

— Ти вчора вечеряв бутербродом.

Мама поставила перед ним ще картоплі.

— Їж.

Марко тихо:

— Я люблю твою сім’ю.

Софія:

— Бо тебе годують?

— Основний фактор.

Під столом вона вдарила його коліном.

---

Пізніше батько Софії вийшов із Марком на балкон.

Софія одразу напружилась.

— Що вони роблять?

Мама навіть не підняла очей.

— Говорять.

— Про що?

— Звідки я знаю?

— Мамо.

— Софіє.

— Він може спитати щось дивне.

— Твій батько?

— Так.

Мама усміхнулась.

— У кого ти така нервова?

Софія дивилась.

— Серйозно?

— Жартую.

Через десять хвилин Марко повернувся абсолютно живий.

Софія одразу:

— Ну?

— Що?

— Що він сказав?

— Нічого.

Вона звузила очі.

— Марку.

— Що?

— Я хочу знати.

Він усміхнувся.

— Сказав, що якщо зроблю тобі боляче, у нього є знайомі.