Розділ 29

Місто, яке тебе не вкрало

Софія почала нервувати ще у Львові.

О 06:48.

Автобус мав виїхати о 07:30.

До Кракова — кілька годин.

Попереду кордон.

Рюкзак.

Маленька дорожня сумка.

Телефон із зарядом сто відсотків.

Павербанк.

Документи.

Квиток.

Другий раз перевірений квиток.

Третій раз перевірений паспорт.

І Оля, яка стояла навпроти на автовокзалі з кавою.

— Паспорт?

— Є.

— Квиток?

— Є.

— Зарядка?

— Є.

— Голова?

Софія подивилась.

— Що?

— Може, десь загубила, бо ти перевірила кишеню з паспортом шість разів.

— Чотири.

— Я рахувала.

— Не починай.

Оля простягнула їй каву.

— Карамельна.

Софія взяла.

— Дякую.

— Марко зустріне?

— Так.

— Точно?

— Так.

— З кавою?

Софія усміхнулась.

— Я сказала, що якщо без кави, розвернусь.

— Після семи годин дороги?

— Принцип.

Оля кивнула.

— Правильно.

Пауза.

Потім подивилась на Софію уважніше.

— Ти дуже нервуєш.

— Ні.

— Софіє.

— Добре. Дуже.

— Через дорогу?

— Ні.

— Тоді?

Софія глянула на автобус.

— Через нього.

Оля підняла брови.

— Ви вчора говорили дві години.

— Знаю.

— Позавчора теж.

— Знаю.

— Ви досі разом.

— Знаю.

— Тоді?

Софія видихнула.

— Я не бачила його майже два місяці.

Оля стала тихішою.

— І?

— А раптом буде дивно?

— Що саме?

— Все.

Софія сама почула, наскільки це нечітко.

— Ми звикли до екрана.

— Так.

— До повідомлень.

— Так.

— А тепер він буде…

Вона замовкла.

Оля усміхнулась.

— Реальний?

— Не смійся.

— Я не сміюсь.

Софія подивилась.

Оля все-таки трохи сміялась.

— Зрадниця.

— Софіє, ти їдеш до свого хлопця, а не на перше побачення з людиною з Tinder.

— Дякую.

— Завжди рада.

— Дуже допомогла.

— Якщо буде дивно, то хвилин п’ять.

Софія кивнула.

— А якщо десять?

— Тоді кидай.

— Олю.

— Жартую.

Вона обійняла Софію.

— Їдь.

Пауза.

— І перестань уже ненавидіти Краків, поки не побачила.

Софія відсторонилась.

— Нічого не обіцяю.

---

Марко написав о 07:12.

Ти вже там?

Софія:

Так.

Паспорт?

НЕ ПОЧИНАЙ.

Я просто знаю тебе.

У мене все є.

Точно?

Софія зробила фото паспорта в руці.

Задоволений?

Марко:

Дуже.

Потім:

Я не спав нормально.

Софія завмерла.

Чому?

Бо ти сьогодні приїдеш.

Вона усміхнулась.

Мені Оля сказала, що я поводжусь як перед першим побаченням.

Марко:

Я теж.

Софія:

Серйозно?

Так.

Пауза.

А раптом ти мені не сподобаєшся наживо?

Софія відкрила рот.

ГНАТЮК.

Все. Тепер спокійніше.

Вона засміялась.

Ідіот.

Твій.

Софія:

Поки автобус не виїхав, ще можу передумати.

Марко:

Не можеш.

Чому?

Я вже купив капучино.

Софія:

Я ЇДУ.

---

Перші дві години дороги були нормальними.

Софія слухала музику.

Дивилась у вікно.

Трохи читала їхній роман.

Не більше двадцяти сторінок попереду Марка.

Вона чесно дотримувалась.

Майже.

На двадцять третій сторінці написала:

Ти на якій?

Марко:

184.

Софія різко подивилась на свою книгу.

182.

ТИ СПЕЦІАЛЬНО?

Що?

Я ДУМАЛА, ЩО Я ПОПЕРЕДУ.

Слабкість.

Я ЗАРАЗ ДОЧИТАЮ ДО 220.

Шахрайство.

МАТЕМАТИКА.

Марко:

Я сумував за цим наживо.

Софія завмерла.

За чим?

За твоїм криком.

Вона усміхнулась.

Ще кілька годин.

Пауза.

Я рахую.

Цього разу вона не заборонила.

Бо до зустрічі можна.

---

На кордоні вони простояли майже дві години.

І Софія дуже швидко перестала романтизувати міжнародні стосунки.

Написала:

Я НЕНАВИДЖУ ВСЕ.

Марко:

Кордон?

ТАК.

Ще трохи.

ТУТ НЕМА “ТРОХИ”.

Тримайся.

НЕ КАЖИ МЕНІ ТРИМАТИСЬ.

Пауза.

Хочеш фото?

ЯКЕ?

Прийшла фотографія.

Марко стоїть десь у центрі Кракова.

У руках два стакани.

Один чорний.

Один із карамельною пінкою.

Підпис:

Мотивація.

Софія дивилась.

ТИ ВЖЕ КУПИВ?

Ні. Це тестове місце.

А.

Я проведу відбір.

Вона засміялась.

Кар’єрний консультант із кави.

Я вчився в найкращої.

---

Чим ближче був Краків, тим менше Софія могла сидіти нормально.

Вона поправляла волосся.

Перевіряла телефон.

Дивилась на карту.

Водій сказав, що до вокзалу приблизно двадцять п’ять хвилин.

Серце одразу:

бум.

Софія написала:

25 хв.

Марко:

Я вже тут.

ЩО?

Чекаю.

Ти прийшов раніше?

Так.

Це підозріло.

Ти зараз дуже смішна.

Софія:

Я НЕРВУЮ.

Пауза.

Я теж.

Оце допомогло.

Трошки.

---

П’ятнадцять хвилин.

Десять.

П’ять.

Софія вже не писала.

Дивилась у вікно.

Краків.

Справжній.

Не фотографії.

Не карта.

Не погроза стосункам.

Місто.

Будинки.

Люди.

Трамваї.

Звичайні.

Навіть красиві.

Софія одразу образилась.

— Не подобайся мені, — прошепотіла вона місту.

Жінка на сусідньому сидінні глянула.

Софія зробила вигляд, що нічого.

---

Автобус зупинився.

Софія не вийшла першою.

Хоч хотіла.

Бо треба було дістати сумку.

Знайти куртку.

Не впасти.

Не виглядати як людина, яка останні десять хвилин забула дихати.

Вона вийшла.

І кілька секунд не бачила Марка.