Розділ 27

До зустрічі

Першого лютого Софія прокинулась о 07:11.

Без будильника.

І перша думка була дуже простою.

Сьогодні.

Не завтра.

Не друге лютого.

Не автобус о шостій тридцять.

Сьогодні.

Вона лежала й дивилась у стелю.

Телефон поруч.

Екран темний.

Софія не брала його хвилини три.

Це вже було досягнення.

Потім не витримала.

Одне повідомлення.

Надіслане о 06:52.

Марко:

Доброго ранку.

Пауза.

І друге:

Сьогодні без прощань.

Софія дивилась.

Усміхнулась.

Написала:

Домовлялись.

Марко:

Я просто нагадую.

Я пам’ятаю.

О котрій?

Софія подумала.

О десятій.

Де?

Біля Опери.

Пауза.

Як у наше перше не-побачення?

Вона завмерла.

Так.

Марко:

Ти спеціально?

Софія:

Можливо.

Софіє.

Що?

Я вже люблю цей день.

Вона закрила очі.

Дихнула.

І написала:

Тоді не псуй.

Марко:

Постараюсь.

Наше слово.

---

Оля прокинулась о восьмій.

Подивилась на Софію.

Софія сиділа на підлозі біля шафи.

Перед нею лежали три кофти.

Оля:

— Ні.

— Що?

— Ми це вже проходили.

— Що саме?

— Ти не можеш кожну важливу подію вирішувати светром.

Софія подивилась на речі.

— Я не вирішую подію.

— Тоді?

— Хочу нормально виглядати.

Оля сіла.

— Він бачив тебе зранку після гір.

— Так.

— Після сну.

— Так.

— Коли ти плакала через валізу.

— Олю.

— Коли ти хворіла?

Софія глянула.

— Я не хворіла.

— Я готую майбутні аргументи.

— Дякую.

Оля помовчала.

Потім тихо:

— Ти як?

Софія перестала торкатись кофт.

— Не знаю.

Оля кивнула.

— Нормальна відповідь.

— Дуже страшно.

— Знаю.

Софія підняла брову.

Оля:

— Вибач. Марко заразив.

Софія ледь усміхнулась.

— Я не хочу плакати сьогодні.

— Будеш.

— Ви всі змовились?

— Софіє.

Оля дивилась серйозно.

— Якщо будеш — це не зіпсує день.

Софія мовчала.

— Не треба вигравати у власних емоцій.

— Це звучить як фраза з психологічного інстаграму.

— Я старалась.

Софія засміялась.

— Погано.

— Зате ти смієшся.

---

О 09:54 Софія була біля Опери.

Рано.

На шість хвилин.

Вона навіть сфотографувала годинник.

Надіслала Марку.

ДОКАЗ.

Марко:

Фотошоп.

Я ТЕБЕ НЕНАВИДЖУ.

Ні.

Софія посміхалась, коли почула:

— Я все одно не вірю.

Вона обернулась.

Марко стояв позаду.

Темне пальто.

Рюкзака сьогодні не було.

Дві кави в руках.

Софія подивилась.

— Ти підкрався.

— Ти була зайнята доказами своєї пунктуальності.

— Я прийшла раніше.

— Це тривожний симптом.

Він простягнув їй стакан.

— Карамельний.

Софія взяла.

— Дякую.

Марко дивився на неї.

Вона теж.

І на секунду обоє замовкли.

Бо ось воно.

Перше лютого.

Їхній день.

Марко усміхнувся.

— Привіт.

Софія:

— Привіт.

Він поцілував її.

Спокійно.

Наче завтра нічого.

Саме так вона й хотіла.

---

— План є? — запитав Марко.

Софія підняла брови.

— Ніякого плану.

— Це ти сказала вчора.

— Так.

— Але я тебе знаю.

— Не зазнавайся.

— У тебе точно щось є.

Софія зробила ковток.

— Можливо.

— Ага.

— Але не список.

— Добре.

— Просто кілька місць.

Марко засміявся.

— Софіє.

— Що?

— Це список.

— Ні. Це маршрут.

— Ще гірше.

Вона вчепилась йому в руку.

— Ходімо.

— Куди?

Софія усміхнулась.

— Сьогодні ти не питаєш.

Марко завмер.

— Помста за бажання?

— Можливо.

— Через п’ять місяців?

— Я довго пам’ятаю.

— Я помітив.

---

Перше місце було очевидним.

Та сама книгарня.

Марко зупинився біля входу.

— Серйозно?

— Так.

— Ми вже тут третій важливий раз.

— Четвертий.

— Ти рахувала.

— Математика.

Марко засміявся.

Вони зайшли.

Тепло.

Запах паперу.

Тихі голоси.

Софія пройшла до тієї самої полиці.

— Тут ти мене майже поцілував.

Марко:

— Ти сама відступила до полиці.

— Стару справу вже закрито.

— Я хочу виправдати ім’я.

Софія повернулась.

— І тут я сказала, що люблю тебе.

Марко став тихішим.

— Так.

— Не дуже кінематографічно.

— Ідеально.

— Через детективи.

— І роман, який я купив через тебе.

Софія усміхнулась.

— І прочитав за ніч.

— Ніколи не забуду.

— Бо плакав.

— Ні.

— Точно?

— Софіє.

— Добре.

Вони мовчали.

Потім Марко взяв книгу з полиці.

— Оцю.

— Що?

— Купимо.

— Навіщо?

— Одну книгу тобі. Одну мені.

Софія підняла брови.

— І?

— Читаємо одночасно.

— У різних містах?

Він кивнув.

Ось.

Перше нагадування.

Несподіване.

Але не зле.

Софія взяла книгу.

— Домовились.

— Без шахрайства.

— Я читаю швидше.

— Не випереджати більше ніж на двадцять сторінок.

— Це диктатура.

— Ти мене навчила.

Софія усміхнулась.

— Добре.

---

Вона вибрала роман.

Марко — детектив.

Потім вони сперечались, із якої почати.

Софія сказала:

— Роман.

Марко:

— Детектив.

— Роман.

— Детектив.

— Я завтра сумуватиму більше.

Марко завмер.

Софія теж.

Фраза вирвалась.

Не за планом.

І одразу тиша.

Софія видихнула.

— Чорт.

Марко взяв її за руку.