Розділ 26

Не став життя на паузу

Вівторок о 16:58.

Софія стояла перед університетом.

Без плану.

Без списку.

Без таблиці.

І це вже саме по собі заслуговувало на медаль.

Телефон завібрував.

Марко:

Дві хвилини.

Софія:

Ти запізнюєшся.

На дві хвилини.

Неприпустимо.

Я зараз повернусь додому.

Тоді три.

Марко:

Шантаж.

Софія усміхнулась.

Через хвилину побачила його.

Темна куртка.

Рюкзак.

Американо в руці.

І ще один стакан.

Софія одразу:

— Це мені?

— Ні.

— Марку.

— Я зустрічаюсь із іншою дівчиною.

Софія взяла стакан.

— Тепер ні.

— Жорстко.

Вона зробила ковток.

Карамельний.

Звичайно.

— Добре.

— Улюблене слово.

— Сьогодні заборонено говорити про Краків.

Марко завмер.

— Ми так і домовлялись.

— Я нагадую.

— Ти нагадала про Краків, щоб нагадати не говорити про Краків.

Софія задумалась.

— Чорт.

Марко засміявся.

— Почали прекрасно.

---

Вони просто пішли.

Без маршруту.

Софія спеціально не питала:

куди?

Через десять хвилин це стало нестерпно.

— Ми куди?

Марко подивився.

— Ти протрималась довше, ніж я думав.

— Я просто хочу знати напрямок.

— Це вже контроль.

— Це географія.

— Ходімо.

— Куди?

— Софіє.

— Добре.

Вона витримала ще хвилину.

— Хоч приблизно?

Марко засміявся.

— Ні.

— Я ненавиджу наш вівторок.

— П’ятнадцять хвилин.

— Рекорд.

---

Марко привів її на ковзанку.

Софія зупинилась.

— Ні.

— Що?

— Я не вмію.

— Я теж.

Вона глянула.

— Тоді навіщо?

— Саме тому.

— Це поганий аргумент.

— Нам потрібна діяльність, де ніхто з нас не може контролювати ситуацію.

Софія примружилась.

— Ти дуже багато про мене думаєш.

— На жаль.

— Ні.

Марко усміхнувся.

— Ходімо.

---

Через двадцять хвилин Софія трималась за борт двома руками.

— Я ненавиджу тебе.

— Ти стоїш.

— Ледь.

Марко був за метр.

Теж не надто впевнено.

— Відпусти.

— Ні.

— Ти ж хотіла навчитися.

— Я хотіла гарний вечір.

— Це він.

— Я зараз помру.

— Дуже романтично.

Софія відпустила одну руку.

Ковзнула.

Завмерла.

— О.

Марко:

— Бачиш?

— Не рухайся.

— Я не рухаюсь.

— Я зараз до тебе.

— Добре.

Софія зробила ще один рух.

Потім ще.

Під’їхала.

І врізалась у нього.

Марко ледве втримався.

Обоє схопились одне за одного.

— Ти це спеціально, — сказав він.

— Це була техніка гальмування.

— Дуже ефективна.

— Не відпускай.

Він усміхнувся.

— Не планував.

І ще кілька метрів вони проїхали так.

Незграбно.

Сміючись.

Ледь не падаючи.

Ні про що не думаючи.

Саме так, як хотіли.

---

Потім Софія таки впала.

Красиво.

Повністю.

— Ай.

Марко зупинився поруч.

— Жива?

— Ні.

— Я викличу швидку.

— Краще нового хлопця.

Марко підняв брову.

— Що?

— Цей привів мене сюди.

— Тоді залишайся на льоду.

Софія простягнула руку.

— Піднімай.

— Просиш допомоги?

— Не звикай.

Він потягнув її.

Софія піднялась.

І одразу поцілувала його.

Марко завмер.

— Це за що?

— За порятунок.

— Тоді падай ще.

— Ні.

---

Після ковзанки вони сіли в маленькій піцерії.

Софія гріла руки об чашку.

— Я не відчуваю пальців.

— Зате ти проїхала сама.

— Метрів три.

— Чотири.

— Не перебільшуй.

Марко усміхнувся.

— Тобі сподобалось.

Софія мовчала.

— Софіє.

— Трошки.

— Дуже.

— Добре. Дуже.

Марко задоволено відкинувся.

— Наш вечір працює.

— Який?

— Без списку.

— Ти щойно поставив галочку в голові.

Він завмер.

— Можливо.

— Я знала.

---

Телефон Марка завібрував.

Він машинально подивився.

І вираз змінився.

Софія одразу побачила.

Не хотіла.

Але побачила.

— Важливе?

Марко дивився на екран.

— Так.

Пауза.

Софія відчула знайомий укол.

Сьогодні без Кракова.

Їхній вечір.

Марко заблокував телефон.

Поклав екраном донизу.

— Завтра.

Софія мовчала.

— Що?

— Відкрий.

— Ні.

— Марку.

— Ми домовились.

— Якщо важливе — відкрий.

— Не горить.

— Звідки знаєш?

— Тема листа.

— Яка?

Він завмер.

— Софіє.

— Ти вже прочитав тему.

— Так.

— Тоді кажи.

Марко зітхнув.

— Гуртожиток.

Вона кивнула.

Ось.

Знову.

— Відкрий.

— Я можу завтра.

— А я весь вечір думатиму, що там.

— Це ж…

Марко зупинився.

Зрозумів.

— Добре.

Відкрив.

Прочитав.

Софія дивилась.

— Ну?

— Місце підтвердили.

Вона відчула, як щось усередині провалилось ще на сантиметр.

Гуртожиток.

Кімната.

Ліжко.

Адреса.

Реальна.

— Яка адреса?

Марко назвав.

Софія автоматично взяла телефон.

Відкрила карти.

Зупинилась.

Подивилась на себе.

Марко дивився.

Вона заблокувала екран.

— Не сьогодні.

Він тихо усміхнувся.

— Прогрес.

— Величезний.

— Тобі нормально?

Софія подумала.

— Ні.

Марко кивнув.

— Мені теж трохи дивно.

— Чому?

— Бо тепер я знаю, де житиму.

— Так.

— Це…

Він підбирав слово.

— Реально.

Софія кивнула.

— Дуже.

Пауза.

Марко поклав руку на стіл.

Долонею вгору.