Розділ 25

Тебе вже менше

Перші три дні після рішення Марка поїхати Софія поводилась напрочуд добре.

Настільки добре, що Оля почала підозрювати неладне.

У понеділок Софія не згадала Краків за сніданком.

У вівторок — не відкрила календар.

У середу навіть сказала:

— Лютий ще далеко.

Оля повільно опустила чашку.

— Ти хто?

— Що?

— Де Софія?

— Дуже смішно.

— Ти три дні не рахувала.

— Я й не рахую.

Оля подивилась.

Софія витримала.

Оля продовжувала дивитись.

— Добре, — сказала Софія. — Я знаю, скільки днів.

— Звичайно.

— Але не кажу.

— Скільки?

— Не скажу.

— Вісімдесят один?

Софія різко:

— ВІСІМДЕСЯТ ТРИ.

Тиша.

Оля почала сміятись.

Софія закрила очі.

— Ненавиджу тебе.

— Ти сама.

— Ти спеціально назвала неправильне число.

— Так.

— Це жорстоко.

— Зате тепер я спокійна.

— Чому?

— Софія на місці.

---

З Марком усе теж ніби було нормально.

Майже.

Ні.

Старе слово.

Було нормально.

Він писав зранку.

Чекав після пар.

Приходив до неї.

Вони посварились через фільм, бо Марко вибрав детектив, у якому Софія вгадала вбивцю на двадцятій хвилині й потім ще півтори години нагадувала, що була права.

Він залишив третій шарф у неї.

Софія заявила, що колекцію завершено.

Марко сказав, що це була крадіжка в особливо великих розмірах.

Вона сказала:

— Викликай поліцію.

Він відповів:

— Я не хочу втрачати дівчину через три шарфи.

Усе було їхнім.

Звичним.

Теплим.

Але з’явилось щось нове.

Листи.

Документи.

Повідомлення.

Форми.

Чати.

Слова, яких раніше в їхніх розмовах не було.

Learning Agreement.

Accommodation.

Insurance.

Orientation Week.

Mobility Coordinator.

Іноді Марко дивився в телефон не тому, що писала Софія.

Не тому, що Андрій скинув дурний мем.

А тому що приходив лист із Кракова.

І щоразу Софія помічала.

Навіть якщо не хотіла.

---

У четвер вони сиділи в університетській кав’ярні.

Марко щось заповнював у ноутбуці.

Софія сиділа навпроти й крутила ложечку в капучино.

— Ти вписав неправильну дату, — сказала вона.

— Де?

— Там.

Марко нахилився до екрана.

— А.

— У тебе паспорт до двадцять дев’ятого.

— Я бачу.

— А написав двадцять восьмий.

— Виправлю.

— І адреса гуртожитку ще не підтверджена.

— Так.

— Тоді навіщо ти…

Марко підняв очі.

Софія замовкла.

— Що?

— Нічого.

— Софіє.

— Я просто допомагаю.

— Я знаю.

Він усміхнувся.

— Дуже.

— Це погано?

— Ні.

— Точно?

Марко закрив ноутбук.

— Ти вже хвилин п’ятнадцять дивишся в мою форму.

— Бо там помилки.

— Одна.

— Дві.

— Одна дата й один пробіл.

— Пробіл теж помилка.

Марко засміявся.

— Боже.

— Що?

— Я реально візьму тебе в Краків як секретаря.

— Кар’єрного консультанта.

— Підвищення.

Софія усміхнулась.

Але тільки трохи.

Марко побачив.

— Що?

— Нічого.

— Хороше?

Вона подумала.

— Не знаю.

Він став уважнішим.

— Що сталося?

— Нічого не сталося.

— Софіє.

Вона видихнула.

— Я просто не люблю ці форми.

Марко глянув на ноутбук.

— Чому?

— Бо вони всі про те, що ти їдеш.

Тиша.

Марко кивнув.

— А.

— Не «а».

— Що мені сказати?

Софія знизала плечима.

— Нічого.

— Тоді…

— Я не прошу нічого робити.

Він дивився.

Софія одразу додала:

— Серйозно.

— Добре.

— Просто іноді хочу, щоб існував день, де нема жодного Кракова.

Марко трохи подумав.

— Давай сьогодні.

Софія підняла очі.

— Що?

— Після цього закриваю.

Він зберіг форму.

Закрив ноутбук.

— Все.

— Марку.

— Що?

— Не треба.

— Я сам хочу.

— Ти маєш це зробити.

— Зроблю завтра.

— А якщо дедлайн?

— У понеділок.

Софія мовчала.

Марко поклав ноутбук у сумку.

— Сьогодні без Кракова.

Вона усміхнулась.

— Точно?

— Так.

— Навіть якщо прийде лист?

— Не відкриватиму до завтра.

— Це вже дурня.

— Чому?

— Бо я не хочу, щоб ти через мене щось пропустив.

Марко підняв брови.

— Софіє.

Вона зітхнула.

— Добре. Відкривай важливе.

— Компроміс.

— Ненавиджу компроміси.

— Знаю.

---

Вони вийшли з університету.

І справді не говорили про Краків.

Пішли в парк.

Купили каву.

Софія забрала половину його круасана.

Марко сказав, що це стабільність у нестабільному світі.

Вона штовхнула його плечем.

Потім вони зайшли в магазин музики.

Марко знайшов той самий вініл, який купив після їхньої першої спільної пісні.

— У тебе досі нема програвача, — сказала Софія.

— Знаю.

— Це дуже дурна покупка.

— Ти вибрала.

— Я не казала купувати.

— Я хотів.

Софія усміхнулась.

— І досі хочеш програвач?

— Колись.

— Коли?

Марко задумався.

— Може, після повернення.

Тиша.

Звичайне речення.

Абсолютно.

А Софія завмерла.

Після повернення.

Марко одразу помітив.

— Ей.

— Нічого.

— Ми ж сьогодні без Кракова.

— Це ти сказав.

— Випадково.

— Я знаю.

— Софіє.

Вона усміхнулась.

— Все нормально.

Марко мовчав.

— Справді.

— Точно?

— Так.

І це була правда.

Майже.

Ні.

Нормально.

Просто тепер навіть програвач мав «до» і «після».

---

У п’ятницю Марко не прийшов після її пари.