Розділ 24

Я їду

У п’ятницю Марко не сказав рішення.

У суботу теж.

І Софія була дуже дорослою людиною.

Вона не питала.

Жодного разу.

Майже.

Одинадцять.

Але жодного разу вголос.

Це рахувалось.

— Не рахується, — сказала Оля.

Софія лежала на дивані й дивилась у стелю.

— Що?

— Те, що ти не питаєш його напряму, але кожні двадцять хвилин кажеш мені: «Як думаєш, він уже вирішив?»

— Я просто підтримую розмову.

— Три години?

— У нас мало тем.

Оля відклала телефон.

— Софіє.

— Що?

— Він скаже.

— Я знаю.

— До понеділка.

— Знаю.

— Ти сама просила його не вирішувати одразу.

— Знаю.

— Тоді?

Софія закрила обличчя подушкою.

— Я ненавиджу себе в минулому.

— Чому?

— Вона була дуже розумна.

— Жахливо.

— Могла сказати: «Марку, виріши за десять хвилин».

— І потім місяць сумніватися, чи він подумав.

Софія прибрала подушку.

— Не допомагай логікою.

— Вибач.

— Мені треба підтримка.

Оля подумала.

— Він тебе любить.

Софія подивилась.

— Це не відповідь.

— Але підтримка.

Пауза.

— Трошки допомогло.

— От.

---

Марко мав прийти о п’ятій.

О 16:47 Софія перевдягнулась утретє.

Оля стояла в дверях.

— Ти знаєш, що рішення не зміниться від светра?

— Я не через це.

— Звичайно.

Софія подивилась у дзеркало.

Темні джинси.

Білий светр.

Звичайно.

Нормально.

— Він може сказати, що їде.

Оля мовчала.

Софія сказала це вперше за день.

Не як теорію.

Не як «якщо».

— Так, — відповіла Оля.

— І тоді…

Вона зупинилась.

— Що?

— Не знаю.

Оля підійшла ближче.

— Ти ж уже вирішила, що не хочеш розходитись.

— Так.

— Тоді «і тоді» — це не кінець.

Софія дивилась на своє відображення.

— Знаю.

— Просто буде боляче.

— Дуже оптимістично.

— Хочеш, щоб я збрехала?

Софія видихнула.

— Ні.

Оля кивнула.

— От.

Дзвінок у двері.

Обидві завмерли.

Софія подивилась на час.

16:58.

— Він рано.

Оля:

— Оце реально серйозно.

---

Марко стояв за дверима.

Без кави.

Без пакета.

Без жартівливого виразу.

І Софія одразу зрозуміла:

він прийшов говорити.

— Привіт, — сказала вона.

— Привіт.

Він нахилився.

Поцілував її.

Не коротко.

Але й не так, як зазвичай.

Наче затримався.

Софія відчула це.

Відступила.

— Ти вирішив.

Марко завмер.

— Так.

Ось.

Серце вдарило сильніше.

Оля з кімнати з’явилась на секунду.

Подивилась.

Зрозуміла.

— Я піду.

Софія повернулась.

— Куди?

— До Лізи.

— Знову?

— У мене є життя.

Марко тихо:

— Не обов'язково.

Оля подивилась на нього.

— Обов'язково.

Потім на Софію.

— Напишеш.

Софія кивнула.

Через хвилину двері зачинились.

В квартирі стало дуже тихо.

---

— Сядемо? — запитав Марко.

Софія одразу:

— Ні.

Він здивувався.

— Чому?

— Якщо сяду, буде виглядати як офіційна розмова.

Марко подивився навколо.

— Вона і є офіційна.

— Не допомагає.

Він ледь усміхнувся.

— Добре.

Софія стояла посеред кухні.

Марко навпроти.

— Кажи.

Він видихнув.

— Я їду.

Все.

Два слова.

Саме ті, яких вона чекала.

Саме ті, яких не хотіла чути.

Софія дивилась.

Не плакала.

Не говорила.

Просто дивилась.

Марко не підходив.

Не торкався.

Давав їй секунду.

Потім дві.

Три.

— Добре, — сказала Софія.

І одразу сама почула.

Не те.

Марко теж.

— Софіє.

— Я знаю.

Вона нервово провела рукою по волоссю.

— Я не знаю, що ще сказати.

— Можеш нічого.

— Ні.

Софія похитала головою.

— Ти прийшов сказати нормально. Я теж маю відповісти нормально.

— Не мусиш.

— Мушу для себе.

Вона вдихнула.

— Ти вирішив точно?

— Так.

— Не «мабуть»?

— Ні.

— Не «подивимось»?

— Ні.

— Точно їдеш.

— Так.

Софія кивнула.

— Добре.

Пауза.

— Оце вже інше.

Марко ледь усміхнувся.

— Трошки.

---

Софія нарешті сіла.

Бо ноги раптом стали підозріло слабкими.

Марко сів навпроти.

Не поруч.

Вона помітила.

— Чому туди?

— Що?

— Сядь сюди.

Марко завмер.

— Точно?

Софія звузила очі.

— Я не заразна.

— Не про це.

— Знаю.

Він пересів поруч.

Софія не торкнулась.

Поки.

— Розкажи, — сказала вона.

— Що саме?

— Як вирішив.

Марко задумався.

— Учора довго говорив із мамою.

— І?

— Вона сказала не питати себе, що легше.

— А що?

— Що я більше хочу.

Софія кивнула.

— Розумно.

— Так.

— Дратує.

— Трохи.

— Ще?

— Говорив із куратором.

— Із Андрієм?

— Так.

Софія підняла брови.

— І він?

— Сказав, що якщо я залишусь тільки через страх втратити тебе, це погана причина.

Софія відчула укол.

Але кивнула.

— Правильно.

— І ще сказав…

Марко усміхнувся.

— Що якщо наші стосунки розваляться від одного семестру, то проблема була не в Кракові.

Софія дивилась.

— Це дуже Андрій.

— Так.

— Я його ненавиджу.

— Ні.

— Трошки зараз.

Марко засміявся тихо.

І знову стало трохи легше.

---

— А ти? — запитала Софія. — Не мама. Не Андрій. Ти.

Марко став серйозним.

— Я хочу поїхати.

Софія дивилась на нього.

Цього разу не відводила очей.