Розділ 23

Лист

У понеділок Софія вирішила не думати про результати.

Це було дуже зріле рішення.

Воно протрималось до 08:12.

О 08:13 вона відкрила пошту.

Нічого.

Закрила.

О 08:19 відкрила знову.

Нічого.

О 08:26 Оля забрала в неї телефон.

— Віддай.

— Ні.

— Це мій.

— Тимчасово ні.

Софія потягнулась.

Оля відсунула руку.

— Ти перевіряєш свою пошту.

— Так.

— Лист має прийти Марку.

— Я знаю.

— Тоді що ти очікуєш знайти у своїй?

Софія завмерла.

— Може, університет помилиться.

Оля кілька секунд дивилась.

— Це вже новий рівень.

— Віддай.

— Обіцяєш не перевіряти п’ять хвилин?

— Так.

— Десять.

— Ти не маєш права торгуватись моїм телефоном.

— П’ятнадцять.

— Добре. Десять.

Оля віддала.

Софія поклала телефон екраном донизу.

Витримала приблизно сорок секунд.

— Котра година?

Оля:

— Господи.

---

Марко, на відміну від неї, поводився підозріло спокійно.

О 09:02 написав:

Доброго ранку.

Софія:

Пошта?

Пауза.

І тобі доброго ранку.

МАРКУ.

Нема.

Точно?

Я перевірив.

Коли?

Хвилин десять тому.

Софія одразу:

ПЕРЕВІР ЩЕ.

Марко:

Ні.

Вона дивилась.

Чому?

Бо якщо лист прийде, він не втече.

Софія:

Ти зараз дуже дратуєш.

Знаю.

Ти не нервуєш?

Пауза.

Нервую.

Не схоже.

Я просто не хочу оновлювати пошту кожні 30 секунд.

Софія завмерла.

Оля через плече:

— Розумний.

— Не читай.

— У тебе екран на пів кімнати.

Марко дописав:

Побачимось після пар.

Софія:

Так.

І до того часу не перевіряй мою пошту телепатично.

Вона усміхнулась.

Нічого не обіцяю.

---

До середи листа не було.

І за ці три дні Софія встигла пройти всі стадії.

У понеділок:

може, сьогодні.

У вівторок:

може, вони вже відправили, а Марко не помітив.

У середу:

може, його взагалі не взяли, просто не хочуть казати.

Марко терпів приблизно до обіду.

Потім забрав її телефон.

Софія дивилась.

— Ти що робиш?

— Рятую тебе.

— Від чого?

— Від тебе.

— Віддай.

— Ні.

— Ти змовився з Олею?

— Вона дала консультацію.

Софія відкрила рот.

Оля, яка сиділа навпроти в університетській їдальні, задоволено помахала виделкою.

— Я вже казала.

— Ви жахливі люди.

Марко поклав телефон собі в кишеню.

— До кінця обіду.

— А якщо щось важливе?

— Мені напишуть.

— А якщо мама?

— Мені напише.

— А якщо викладач?

— Переживе двадцять хвилин.

— Марку.

— Софіє.

Вона звузила очі.

— Я можу силою забрати.

— Спробуй.

Оля:

— Я відійду.

Софія глянула.

— ТИ ЗОБОВ’ЯЗАНА БУТИ НА МОЄМУ БОЦІ.

— Я на боці психічного здоров’я.

Марко:

— Рідкісний момент.

Оля:

— Не звикай.

---

У четвер Софія майже не думала про лист.

Справді.

Вона мала дві пари.

Потім разом із Марком вони допомагали Насті доробити звіт по фестивалю.

Потім Андрій затягнув їх у кав’ярню.

Потім Оля приєдналась.

І на кілька годин усе стало абсолютно звичайним.

Саме таким, як вони домовлялись.

Не чекання.

Життя.

Андрій розповідав історію про Тараса, який купив квиток не на той день.

Оля сміялась.

Марко намагався забрати в Софії останній шматок торта.

Вона била його виделкою по пальцях.

— Це моє.

— Ми пара.

— Це не дає право на торт.

— А на що дає?

— Поки думаю.

— Двадцять три дні думаєш.

Софія завмерла.

Андрій:

— Ви досі рахуєте?

Марко:

— Вона.

Софія:

— Він.

Оля:

— Обоє.

Тиша.

Потім усі засміялись.

Марко потягнувся до торта ще раз.

Софія відразу прикрила тарілку.

— Ні.

— Я тебе люблю.

— Маніпуляція.

— Працювала раніше.

— Еволюціоную.

— Жорстоко.

Андрій подивився на них.

— Я іноді шкодую, що знав Марка до Софії.

Марко:

— Чому?

— Тепер ти став набагато смішнішим.

Софія задоволено:

— Це я.

Марко:

— Не зазнавайся.

— Пізно.

---

О 18:41 Маркові прийшов лист.

Але він не побачив.

Бо телефон лежав екраном донизу.

А Софія саме сперечалась з Олею, чи є родзинки в сирниках злочином.

— Це нормально, — сказала Оля.

— Ні.

— Люди їдять.

— Люди роблять багато помилок.

Марко:

— Я за родзинки.

Софія повільно повернулась.

— Що?

— Нормально.

— Я зараз перегляну наші стосунки.

Андрій:

— Через желейного ведмедя не переглянула, а через родзинки — так?

— Є межі.

Телефон Марка завібрував удруге.

Він глянув.

І замовк.

Софія ще не помітила.

— І взагалі родзинки руйнують текстуру.

Оля:

— Ти зараз реально будуєш аргумент про текстуру сирника?

— Так.

Тиша.

Софія повернулась до Марка.

— Чого ти мовчиш?

Він дивився в телефон.

Не рухався.

Її серце моментально прискорилось.

Навіть до того, як вона зрозуміла.

— Марку.

Він підняв очі.

Софія вже знала.

— Прийшло?

Марко кивнув.

І за столом стало тихо.

Андрій перестав усміхатись.

Оля дивилась на Софію.

Софія на Марка.

— Відкривав?

— Ні.

— Чому?

Він показав телефон.

На екрані:

International Mobility Programme — Selection Results

Софія відчула, як усередині все стиснулось.

Ось.

Не лютий.

Не співбесіда.

Не «колись».

Лист.

Прямо тут.

— Відкрий, — тихо сказала вона.