Розділ 22

Дванадцята нуль-нуль

У четвер о одинадцятій сорок сім Софія вже втретє перечитувала одне й те саме речення.

Не розуміла нічого.

Абсолютно.

Слова були знайомі.

Окремо.

Разом вони втрачали сенс.

Оля сиділа поруч і конспектувала.

Софія подивилась на годинник.

11:48.

Ще дванадцять хвилин.

Повернулась до зошита.

Прочитала речення.

Знову нічого.

11:49.

— Ти так дірку в годиннику протреш, — сказала Оля.

— Я не дивлюсь.

— Щойно дивилась.

— Випадково.

— Ти дивишся кожні сорок секунд.

— У нього співбесіда.

— Я знаю.

— О дванадцятій.

— Я теж знаю.

Софія закрила зошит.

— Може, написати?

Оля навіть не підняла голови.

— Ні.

— Просто «успіху».

— Ти вже написала о дев’ятій.

— То було о дев’ятій.

— І о десятій тридцять.

Софія завмерла.

— Друге не рахується.

— Чому?

— Там був мем.

— І підпис «тільки не скажи комісії, що твоя головна навичка — американо без цукру».

Софія усміхнулась.

— Корисне нагадування.

Оля нарешті подивилась.

— Він відповів?

— Так.

— Що?

Софія відкрила чат.

Марко:

Шкода. Це був мій головний аргумент.

Потім:

Все буде нормально.

І ще:

Не нервуй більше за мене.

Оля прочитала.

— Розумна людина.

— Нестерпна.

— Але розумна.

Софія подивилась на час.

11:51.

— Дев’ять хвилин.

Оля закрила ручку.

— Софіє.

— Що?

— Він уже підготувався.

— Знаю.

— Ти його підготувала так, ніби він іде на допит у міжнародний трибунал.

— Це перебільшення.

— Тридцять сім питань.

— Тридцять дев’ять.

Оля повільно:

— Що?

— Два додав Марко.

Оля прикрила очі.

— Ви знайшли одне одного.

---

О 11:57 Софія отримала повідомлення.

Заходжу.

Вона одразу відповіла:

Успіху.

Потім:

Ти готовий.

І через секунду:

10/10.

Три крапки.

Останнє особливо важливо.

Софія усміхнулась.

Іди вже.

Марко:

Люблю тебе.

Софія завмерла.

Оля це побачила.

— Що?

Софія не відповіла.

Написала:

І я тебе люблю.

Потім подивилась на годинник.

11:59.

Марко більше не писав.

Софія поклала телефон екраном донизу.

— Все.

— Що все?

— Починається.

Оля кивнула.

— Тепер нічого не залежить від тебе.

Софія подивилась.

— Це жахлива фраза.

— Знаю.

— Дуже.

— Саме тому тобі корисна.

---

О 12:03 Софія знову взяла телефон.

Нічого.

О 12:08 — нічого.

О 12:14 — теж.

О 12:21 викладач поставив їй питання.

Софія не почула.

— Пані Левицька?

Оля штовхнула ліктем.

— Що?

Викладач дивився.

— Я запитав, який із запропонованих варіантів ви вважаєте найдоцільнішим.

Софія подивилась на дошку.

Там було три пункти.

Вона не знала, про що мова.

— Другий.

Оля закрила рот рукою.

Викладач трохи здивувався.

— Чому?

Чорт.

Софія подивилась на другий пункт.

Мозок увімкнувся на аварійному живленні.

— Бо перший не враховує довгострокових наслідків, а третій…

Вона зробила паузу.

— Надто залежить від зовнішніх умов.

Викладач кивнув.

— Саме так.

Софія завмерла.

Оля прошепотіла:

— Ти зараз випадково відповіла правильно.

— Я геній.

— Ти небезпечна.

Телефон завібрував.

Софія схопила його.

Оля:

— Не може бути вже…

Не Марко.

Реклама доставки.

Софія мало не викинула телефон.

— Я ненавиджу маркетинг.

---

12:37.

Повідомлення.

Марко:

Все.

Софія одразу сіла рівніше.

І???

Три крапки.

Зникли.

Знову.

Живий.

Софія:

МАРКУ.

Що?

ЯК ПРОЙШЛО?

Пауза.

Нормально.

Софія дивилась на одне слово.

Нормально.

Це могло означати все.

Від «я був геніальний» до «я випадково образив декана Польщі».

Що значить нормально?

Не знаю.

Ти відповів?

Так.

Не завис?

Один раз.

На чому?

На питанні, чому саме Краків.

Софія завмерла.

І що сказав?

Довша пауза.

Правду.

Вона відчула маленький укол.

Яку?

Марко:

Що хочу поїхати.

Софія дивилась.

Не боляче.

Не так, як раніше.

Просто правда.

Потім прийшло ще:

І що це рішення стало складнішим останнім часом.

Вона перестала дихати на секунду.

Ти так сказав комісії?

Не дослівно.

А як?

Марко:

Що за час після подачі заявки в моєму житті з’явились обставини, яких тоді не було.

Софія усміхнулась.

Я обставина?

Дуже красива.

Вона закрила очі.

Ідіот.

Твій.

Потім:

Побачимось після твоїх пар?

Софія навіть не думала.

Так.

---

О четвертій нуль дві Софія вийшла з аудиторії.

Марко стояв біля вікна.

Без кави.

Без усмішки на пів обличчя.

Просто чекав.

Софія підійшла.

— Привіт.

— Привіт.

Він поцілував її.

Коротко.

А потім просто обійняв.

Сильніше, ніж зазвичай.

Софія одразу відчула.

— Ти нервував.

Марко не відпускав.

— Дуже.

Вона усміхнулась йому в куртку.

— А писав, щоб я не нервувала.

— Це було для тебе.

— Брехун.

— Трошки.

Софія обійняла у відповідь.

— Ну?

Марко відсторонився.

— Що?

— Розповідай.

— Тут?

— Ні.

Вона взяла його за руку.

— Ходімо.

---

Вони зайшли в маленьке кафе неподалік.

Не їхнє звичне.

Софія вже починала розуміти, що кожна важлива розмова потребує нового закладу.