Розділ 21

Три місяці

У п’ятницю о сьомій двадцять Оля стояла посеред кімнати в одній сережці й дивилась на Софію так, ніби та щойно особисто зруйнувала її вечір.

— Ні.

Софія застібала джинси.

— Що «ні»?

— Ти не підеш так.

— Як?

Оля показала на неї обома руками.

— Отак.

Софія подивилась на себе.

Темні джинси.

Світлий топ.

Чорна сорочка зверху.

— Нормально.

— Саме.

— Ми йдемо на студентську вечірку, а не на червону доріжку.

— У тебе є хлопець.

Софія завмерла.

— І?

— Хочу, щоб він трохи постраждав.

— Що?

Оля відкрила шафу.

— В хорошому сенсі.

— Нема хорошого сенсу в реченні «хочу, щоб твій хлопець постраждав».

— Є.

Вона витягла темно-зелений топ.

— Оце.

Софія подивилась.

— Я його не носила пів року.

— Саме час.

— Олю.

— Марко буде.

— Я знаю.

— Денис буде.

Софія примружилась.

— І?

— Нічого.

— Ні. Ти щось робиш.

— Я?

Оля приклала топ до Софії.

— Просто хочу побачити обличчя твого дуже дорослого хлопця, який «зовсім не ревнує».

Софія засміялась.

— Ми вже пройшли це.

— Люди не проходять ревнощі назавжди.

— Це звучить як погроза.

— Це звучить як життя.

Софія забрала топ.

— Добре.

Оля завмерла.

— Так легко?

— Я люблю цей колір.

— А.

— І перестань робити вигляд, що все заради Марка.

Оля усміхнулась.

— Не все.

— Господи.

---

Марко написав о 19:43.

Я під будинком.

Софія подивилась на екран.

Потім на себе в дзеркало.

Зелений топ.

Чорні широкі штани замість джинсів, бо Оля все-таки перемогла.

Волосся розпущене.

Невеликі сережки.

Нічого особливого.

Але…

Добре.

Дуже добре.

Оля стояла позаду.

— Готова?

— Так.

— Він помре.

— Перестань.

— Трошки.

Телефон знову:

Ви живі?

Софія:

Виходимо.

Марко:

Це означає ще 15 хвилин?

Софія:

Ні.

Софіє.

5.

Я знав.

Вона засміялась.

— Що?

— Нічого.

Оля взяла куртку.

— Хороше?

Софія усміхнулась.

— Дуже.

---

Марко стояв біля машини Андрія.

І Софія одразу зрозуміла, що Оля була права.

Не про смерть.

Але близько.

Марко побачив її.

Замовк.

Повністю.

Софія підійшла.

— Привіт.

Він усе ще дивився.

— Привіт.

Оля пройшла повз них до машини.

— Я сяду спереду.

Андрій із-за керма:

— Чому я вже боюсь?

Оля:

— Бо ти розумний.

Софія усміхнулась Марку.

— Що?

— Нічого.

— Ти дивно дивишся.

— Знаю.

— І?

Марко підійшов ближче.

— Ти дуже красива.

Софія відчула тепло.

— Дякую.

Він ще секунду дивився.

— Дуже.

— Ти вже сказав.

— Можу ще.

— Не треба.

— Треба.

Софія засміялась.

— Тепер привітайся нормально.

Марко нахилився й поцілував її.

Коротко.

Потім ще раз.

Трохи довше.

І відступив.

— Нормально?

Софія усміхнулась.

— Дуже.

З машини Оля:

— МИ ВЗАГАЛІ-ТО ЇДЕМО?

Марко не відводив очей від Софії.

— Можемо залишитись.

Софія почервоніла.

— МАРКУ.

Андрій:

— Я зараз поїду без вас.

— Ідемо, — сказала Софія.

Марко тихо:

— Шкода.

— Нестерпний.

— Твій.

— Знаю.

---

Артем орендував невелике приміщення над баром.

Не клуб.

Не квартира.

Щось середнє.

Дивани.

Колонки.

Низьке світло.

Великий стіл із їжею.

Десь двадцять людей.

І напис на стіні, зроблений, очевидно, Юлею:

«МИ ВИЖИЛИ»

Софія зайшла.

— Це про фестиваль?

Артем, який саме ніс пакет льоду:

— Про життя.

— Глибоко.

— Я старався.

Настя вже сиділа на дивані.

— Нарешті!

Юля одразу подивилась на Софію й Марка.

Потім на їхні руки.

— Ви досі разом?

Софія:

— Юлю.

— Я перевіряю.

Марко:

— Поки так.

Софія різко повернулась.

Він усміхався.

— Старе слово.

— Дуже смішно.

Юля:

— Я скучила за вашими правилами.

Софія:

— Ми ні.

---

Першу годину все було просто.

Музика.

Їжа.

Сміх.

Фото.

Артем намагався змусити всіх грати в якусь гру.

Ніхто не слухав правила.

Тарас уже за десять хвилин сперечався з Денисом про футбол.

Віка й Оля сиділи разом так, ніби знайомі роками.

Христина теж прийшла.

Разом зі своїм хлопцем Максимом.

Софія побачила.

І навіть не відчула того старого уколу.

Христина підійшла.

— Привіт.

— Привіт.

Вона глянула на Марка.

— Ти сьогодні нормальний?

Марко:

— Завжди.

Христина подивилась на Софію.

— Бреше.

— Я знаю.

Марко:

— Чому всі об'єднуються проти мене?

Софія:

— Бо це легко.

Максим простягнув Марку руку.

— Ти сам винен.

Марко зітхнув.

— Навіть він.

Софія засміялась.

І саме тоді зрозуміла:

ось воно.

Колись вона б дивилась на Христину.

Аналізувала.

Торкнулась плеча чи ні.

Як Марко відповів.

Скільки секунд дивився.

Тепер вона просто знала.

Він із нею.

І цього було достатньо.

Марко нахилився.

— Що?

— Нічого.

— Хороше?

Софія взяла його за руку.

— Дуже.

---

Денис підійшов трохи пізніше.

— Привіт.

— Привіт, — сказала Софія.

Марко теж:

— Привіт.

Денис подивився на них.

— Я бачу, війна закінчилась.

Марко:

— Яка?

— За Софію.

Софія засміялась.

— Її не було.

Денис: