Розділ 20

У вівторок Софія зробила те, що робила завжди, коли чогось боялась.

Вона склала таблицю.

Не подумала.

Не поговорила.

Не подихала.

Таблицю.

Оля зайшла на кухню о восьмій ранку й побачила Софію за ноутбуком.

— Що ти робиш?

— Нічого.

— У тебе Excel.

— І?

— Ти відкриваєш Excel тільки коли ситуація критична.

Софія не відривалась від екрана.

— Це не Excel.

— Google Таблиці?

— Так.

— Все ще тривожно.

Оля поставила чайник.

— Що там?

— Підготовка.

— До чого?

Софія мовчала.

Оля підійшла ближче.

Прочитала заголовок.

«Співбесіда Марка — можливі питання».

Пауза.

Оля подивилась на Софію.

Потім назад на екран.

— Ти зробила йому таблицю?

— Це просто список.

— Тут п’ять колонок.

— Для зручності.

— «Питання». «Можлива відповідь». «Слабкі місця». «Що покращити». «Оцінка».

— Так.

Оля повільно сіла.

— Софіє.

— Що?

— Ти точно допомагаєш йому, а не готуєш кандидата в президенти?

Софія нарешті підняла голову.

— Співбесіда важлива.

— Для нього.

— Я знаю.

— Тоді чому ти виглядаєш так, ніби це твоя співбесіда?

Софія відкрила рот.

Закрила.

Подивилась на таблицю.

— Я просто хочу допомогти.

Оля кивнула.

— Вірю.

— І?

— Нічого.

Софія примружилась.

— Погане «нічого».

— Середнє.

— Кажи.

Оля взяла яблуко.

— Тільки не допомагай так сильно, щоб він почав боятися прийти на співбесіду непідготовленим до твоєї підготовки.

Софія закотила очі.

— Дуже смішно.

— Я серйозно.

— Він сам попросив допомогти.

— Морально.

Софія завмерла.

— Я можу допомагати морально структуровано.

Оля відкусила яблуко.

— Оце і є найстрашніше речення цього ранку.

Марко побачив таблицю о десятій двадцять сім.

І не відповідав три хвилини.

Софія дивилась на екран.

Ну?

Ще хвилина.

Марку.

Нарешті:

Я зараз вирішую, чи ти моя дівчина, чи мій кар’єрний консультант.

Софія усміхнулась.

І те, і те.

Безкоштовно?

Поки.

Марко:

Старе слово.

Не чіпляйся.

Ще повідомлення:

Тут 37 питань.

Так.

Софіє.

Що?

В мене одна співбесіда, а не Гаага.

Вона засміялась.

Ти просив допомогти.

Я сказав «можеш поганяти мене питаннями».

Оце і є.

Тут є шкала від 1 до 10.

Для об’єктивності.

Я тебе боюсь.

Софія:

Правильно.

Пауза.

Потім:

Сьогодні після пар?

Ти ж мав готуватись.

З тобою.

Софія завмерла.

Точно?

Так.

Я можу не лізти, якщо ти сам хочеш.

Марко відповів майже одразу:

Я хочу з тобою.

І після короткої паузи:

Але без оцінки за почерк.

Софія усміхнулась.

Нічого не обіцяю.

Вони зустрілись у бібліотеці.

Марко прийшов із ноутбуком.

Софія — з ноутбуком, блокнотом, двома ручками, роздруківкою програми обміну й виразом людини, яка прийшла вигравати війну.

Марко сів навпроти.

Подивився на стіл.

— Ні.

— Що?

— Ти роздрукувала сайт.

— Не сайт.

— Чотири сторінки.

— Основні вимоги.

Марко взяв аркуші.

— Ти виділила маркером.

— Важливе.

— Тут майже все виділено.

— Бо майже все важливе.

Він підняв очі.

Софія завмерла.

— Не про нас.

— Я нічого не сказав.

— Але подумав.

— Трошки.

Вона сіла рівніше.

— Добре. Починаємо.

Марко усміхнувся.

— Так, пані Левицька.

Софія змінила голос на максимально офіційний.

— Пане Гнатюк, чому ви хочете взяти участь у програмі академічного обміну?

Марко склав руки.

— Хочу побачити світ.

Софія одразу:

— Два.

— Що?!

— З десяти.

— Я тільки почав.

— Відповідь загальна.

— Це була проба.

— Тоді проба на два.

Марко дивився.

— Ти реально це робитимеш?

— Так.

— Я передумав тебе любити.

— Пізно.

— На жаль.

Софія посміхнулась.

— Ще раз.

Марко видихнув.

— Добре.

Став серйознішим.

— Тому що хочу попрацювати в іншому академічному середовищі, побачити інший підхід до навчання й…

Він говорив спокійно.

Чітко.

Без зайвого.

Софія перестала грати інтерв’юера й просто слухала.

Він справді цього хотів.

Не абстрактно.

Не через красиву стрічку в резюме.

Йому було цікаво.

Він уже читав про курси.

Про викладачів.

Про можливості.

Про місто.

Про те, як це може вплинути на наступні роки.

Коли Марко закінчив, Софія мовчала.

— Ну? — запитав він.

Вона подивилась на свою шкалу.

— Дев’ять.

— Чому не десять?

— Щоб не розслаблявся.

— Ненавиджу.

— Ні.

— Знаю.

Друге питання.

Третє.

П’яте.

На сьомому Марко вже почав сперечатись із формулюваннями.

На десятому Софія забула, що вони в бібліотеці, й сказала занадто голосно:

— НЕ МОЖНА КАЗАТИ «ЯКЩО МЕНЕ ВІЗЬМУТЬ, ТО БУДЕ ПРИКОЛЬНО».

Бібліотекарка підняла голову.

Софія одразу:

— Вибачте.

Марко опустив голову на руки.

Його плечі тряслись.

— Не смійся.

— Я не можу.

— Це важливо.

— Я знаю.

— Ти говориш як школяр.

Марко пошепки:

— Це був жарт.

— На співбесіді теж пожартуєш?

— Залежить.

— Від чого?

— Чи буде там ти з табличкою «сім із десяти».

Софія не витримала.

Засміялась теж.

Бібліотекарка знову подивилась.