Розділ 19

Мама вже знає

О дев’ятій двадцять три Софія стояла перед дзеркалом і серйозно розглядала три майже однакові светри.

— Цей.

Оля лежала на ліжку.

— Ти навіть не дивишся.

— Сірий.

— Їх два сірих.

Оля підняла голову.

— Той, що лівіше.

Софія взяла.

— Чому?

— Бо в правому ти виглядаєш так, ніби йдеш на співбесіду в банк.

— А я йду знайомитися з мамою хлопця.

— Це гірше.

Софія повільно повернула голову.

Оля усміхнулась.

— Жартую.

— Дуже смішно.

— Софіє, ти бачила Марту.

— Це не те саме.

— Чому?

— Сестра — це сестра.

— Глибоко.

— А мама…

Софія зітхнула.

— Це мама.

Оля сіла.

— І що вона зробить?

— Не знаю.

— Запитає, які в тебе наміри щодо її сина?

— Олю.

— Перевірить зуби?

— Досить.

— Попросить довідку про несудимість?

Софія кинула в неї шкарпеткою.

— Я нервую.

Оля зловила.

— Я знаю.

— А якщо я їй не сподобаюсь?

— Марко вже сказав, що ти робиш його щасливим.

Софія завмерла.

Оля побачила.

— О.

— Не «о».

— Ти досі на цій фразі зависаєш?

— Ні.

— Брешеш.

Софія поправила волосся.

— Просто…

— Що?

— Він сказав це мамі.

— Так.

— Про мене.

— Так.

— Що я роблю його щасливим.

Оля дивилась.

— Софіє.

— Що?

— Ти зараз сама себе розчулиш.

— Замовкни.

Телефон завібрував.

Марко:

Ти вже вийшла?

Софія подивилась на час.

09:31.

Ще ні.

Відповідь:

Я так і знав.

До десятої ще пів години.

Тобі їхати двадцять хвилин.

Софія завмерла.

ЧОРТ.

Марко:

😂

НЕ СМІШНО.

Я тебе знаю.

Я зараз буду.

Не біжи.

Софія вже натягувала куртку.

Я НЕ БІЖУ.

Оля подивилась.

— Ти буквально біжиш.

— Не починай.

---

О дев’ятій п’ятдесят дев’ять Софія стояла перед будинком Марка.

І відчувала себе переможницею.

Вона дістала телефон.

Я тут.

Відповідь:

Не вірю.

Софія зробила фото під’їзду.

ДОКАЗ.

Марко:

Хто ти і де Софія?

Відкривай.

За кілька секунд двері під’їзду відчинились.

Марко вийшов.

Домашній.

У темній футболці.

Спортивних штанах.

Без куртки.

Софія завмерла.

Марко подивився.

— Що?

— Нічого.

— Ти дивно дивишся.

— Я просто…

Вона оцінила його ще раз.

— Ніколи не бачила тебе таким.

— Яким?

— Домашнім.

Марко глянув на себе.

— Це футболка.

— Я бачу.

— Дуже складний образ.

Софія усміхнулась.

— Тобі личить.

Він підняв брови.

— Це комплімент?

— Не звикай.

— Запізно.

Марко нахилився й поцілував її.

Коротко.

Потім відступив.

— Привіт.

Софія почервоніла.

— Ти спеціально привітався після поцілунку?

— Так.

— Чому?

— Хотів зламати порядок.

— Ти дивний.

— Мама теж так каже.

Софія одразу напружилась.

Марко побачив.

— Ей.

— Що?

— Не нервуй.

— Дуже корисно.

— Вона не кусається.

— Це слабка характеристика.

— Вона добра.

— Ще?

— Любить чай.

— Марку.

— Що?

— Дай мені нормальну інформацію.

Він задумався.

— Любить, коли люди чесні.

Софія кивнула.

— Це вже щось.

— І вона вже хоче з тобою познайомитись.

— Це добре?

— Дуже.

— Точно?

Марко взяв її за руку.

— Точно.

І повів усередину.

---

Квартира була зовсім не такою, як Софія уявляла.

Вона чомусь чекала чогось дуже стриманого.

Темного.

Мінімалістичного.

Можливо, через Марка.

Натомість усередині було тепло.

Світлі стіни.

Книги.

Фотографії.

Кілька рослин на підвіконні.

На кухні пахло випічкою.

І одразу було зрозуміло, звідки в Марка звичка приносити їжу.

— Мамо! — крикнув він. — Ми прийшли.

Софія відчула, як живіт стискається.

Із кухні вийшла жінка років сорока п’яти.

Темне волосся до плечей.

Сірі очі.

Ті самі.

Маркові.

Вона подивилась на Софію.

І одразу усміхнулась.

— Нарешті.

Софія завмерла.

Марко закрив очі.

— Мамо.

— Що?

— Не починай.

Жінка підійшла.

— Софія?

— Так.

— Я Олена.

Софія простягнула руку.

Олена подивилась.

А потім просто обійняла її.

Софія завмерла вдруге.

За два дні її обійняли і Марта, і мама Марка.

Це була явно сімейна стратегія.

— Рада познайомитись, — сказала Олена.

— Я теж.

— Марко дуже багато про тебе говорив.

Софія повільно повернула голову.

Марко вже дивився в стелю.

— Мамо.

— Що?

— Ми домовлялись.

Олена підняла брову.

— Ні.

Софія усміхнулась.

— Марта сказала те саме.

Олена засміялась.

— О, ви вже знайомі?

— Так.

— Тоді я бачу, проти мене вже створюють коаліцію.

Марко зітхнув.

— Все. Я піду переставляти шафу.

Софія:

— Зачекай.

— Що?

— Ти мене залишиш?

Він подивився на матір.

Потім на Софію.

— Боїшся?

— Трошки.

Олена:

— Правильно.

Софія відкрила рот.

Олена засміялась.

— Жартую.

Марко:

— Тепер розумієш, звідки в Марти це?

Софія:

— А в тебе?

Олена одразу:

— Від мене.

Марко:

— Зрада.

---

Через десять хвилин Софія сиділа на кухні з чаєм.

Олена поставила перед нею тарілку сирника.

— Їж.

— Дякую.

Марко сів поруч.

— Вона завжди так.

— Як?

— Спочатку годує. Потім питає.

Олена:

— Це працює.

Софія усміхнулась.

— Я готова.